Видатні вихованці

Народився у м.  Харків у сім’ї гірничозаводчика та банкіра. Мати І. О. Алчевського — відомий педагог і просвітитель. Після закінчення гімназії вчився у Харківському університеті. Співу навчався спочатку у свого брата, згодом у Парижі.

У 1901–1905 роках І. О. Алчевський — соліст Маріїнського театру в Петербурзі. Він неодноразово брав участь у так званих «російських сезонах» у Парижі. У 1910–1914 роках співав у Великому театрі в Москві.

Рідкісний щодо краси та діапазону (драматичний тенор) голос І. О. Алчевського завжди привертав увагу. Його запрошували на сцени багатьох оперних театрів, він багато гастролював світом. В репертуарі співака були героїчні, епічні, драматичні та ліричні партії, зокрема, Сабініна («Іван Сусанін» М. Глінки), Хозе («Кармен» Ж. Бізе) та інші. Однак його візитною карткою вважалася партія Германа з опери «Пікова дама» П. І. Чайковського.

Народився у родині відомого українського історика В. Б. Антоновича. Навчався спочатку у Київському, а потім у Харківському університетах. Д. В. Антонович — один із засновників Революційної управи від Харківської студентської громади. У 1902 році емігрував до Австро-Угорщини. Повернувся на Батьківщину у 1905 році. В цьому ж році став одним з лідерів новоутвореної партії УСДРП. З 1912 року викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі та співпрацював з місячниками «Дзвін», «Сяйво».

У березні 1917 року з утворенням Центральної Ради був обраний заступником голови Ради. Після проголошення ІV універсалу Центральної Ради був Генеральним секретарем морських справ. Під час діяльності Директорії — голова дипломатичної місії в Римі. В еміграції Д. В. Антонович був одним із організаторів Українського вільного університету у Відні та Празі. Тривалий час був директором Музею визвольної боротьби у Празі.

Народився у м.  Льгов (тепер Курської області, Російська Федерація) у сім’ї страхового агента. У 1909 році закінчив Курське реальне училище, згодом навчався у Московському комерційному інституті та на історико-філологічному факультеті Московського та Харківського університетів. Протягом 1917–1921 років працював журналістом на Далекому Сході. Почав друкуватися з 1913 року.

У ранній творчості М. М. Асєєва є відчутним вплив символізму, пізніше футуризму. Знайомство з поезією В. Хлєбнікова та творче спілкування з В. Маяковським позначилися на його збірниках «Зор» та «Леторей». Служба в армії та участь у становленні радянської влади на Далекому Сході сприяли посиленню революційних мотивів у його поезіях.

У 1922 році поет переїхав до Москви. У творах 1930–1940 років, згідно з канонами соціалістичного реалізму, постають образи «оновленого світу», пізніше у поезіях М. М. Асєєва переважають філософські мотиви. Микола Миколайович писав оповідання, нариси, мемуари, статті з питань віршування, зробив переклади творів Т. Шевченка та П. Тичини на російську мову. Поет присвятив Т. Г. Шевченко поезію «Стихи и серце».

Народився у м. Харків у родині професора медичного факультету Харківського університету. Після закінчення Першої Харківської гімназії вступив на фізико-математичний факультет Дерптського (Юр’ївського) університету, але у зв’язку із захворюванням на туберкульоз був змушений залишити навчання і поїхати на лікування до Італії. Після повернення з-за кордону М. П. Барабашов вступив до Харківського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1919 році. Він залишився на кафедрі астрономії для підготовки до професорського звання. Згодом вчений працював в Астрономічній лабораторії. З 1930 року і до кінця життя М. П. Барабашов — директор Астрономічної обсерваторії Харківського університету, а з 1933 року одночасно обіймав посаду завідувача кафедри астрономії. Протягом 1943–1945 років був ректором Харківського університету.

Головні наукові праці М. П. Барабашова присвячені дослідженню планет та Місяця, зокрема їх поверхні, за допомогою фотометричних методів. Науковцем було виконано велику фотографічну фотометрію поверхні Марса в різних променях, що дозволило визначити її оптичні характеристики. Також він разом із М. Г. Пономарьовим сконструював перший радянський спектрогеліоскоп; був редактором та одним із авторів першого «Атласа обратной стороны Луны».

Більше 15 років М. П. Барабашов очолював Комісію з фізики планет астрономічної ради Академії наук СРСР, брав активну участь у роботі Комісії з дослідження умов на Місяці та на інших планетах. Вчений був членом Міжнародного астрономічного союзу та головою астрономічної ради УРСР. У 1941 році йому було надано почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР», а в 1969 році — Герой Соціалістичної Праці. Ім’ям М. П. Барабашова було названо малу планету та кратер на Марсі. Президією Академії наук України заснована премія імені М. П. Барабашова.

Народився у м. Маріуполь. У 1948–1951 роках навчався у Ленінградському університеті. У 1953 році закінчив Харківський університет. Протягом 1954–1973 років працював у Харківському фізико-технічному інституті Академії наук УРСР.

З 1973 до 1982 року — завідувач відділу, а з 1975 до 1978 року — заступник директора Донецького фізико-технічного інституту Академії наук УРСР. Протягом 1982–1985 років був завідувачем відділу Інституту теоретичної фізики Академії наук УРСР. А у 1985–1989 роках — відділу Інституту металофізики Академії наук України. Одночасно з 1985 року був завідувачем кафедри Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У 1982–1989 роках В. Г. Бар’яхтар — секретар відділення фізики і астрономії Академії наук УРСР. З 1990 року — віце-президент Академії наук України.

В. Г. Бар’яхтар є автором більше, ніж 500 наукових праць, присвячених теорії магнетизму, фізиці металів, фізиці плазми, надпровідності. Спільно з іншими вченими відкрив магнітоакустичний резонанс і проміжний стан в антиферомагнетиках. Він є лауреатом чотирьох Державних премій УРСР, також премій імені К. Д. Синельникова, імені М. М. Крилова, імені М. М. Боголюбова. Вчений має звання заслуженого діяча науки і техніки України. У 2000 році отримав звання почесного доктора Харківського університету.

Народився у с. Вільхівці Саноцького повіту (тепер Польща) у селянській сім’ї. Закінчив сільгоспучилище на Дніпропетровщині, а у 1924 році — Харківський інститут народної освіти. Д. І. Бедзик був членом Спілки селянських письменників «Плуг» та літературної організації «Західна Україна». Працював агрономом, учителем, журналістом. Був директором Корсунь-Шевченківського музею військової слави.

Під час Великої Вітчизняної війни Д. І. Бедзик — спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна». Був нагороджений орденами Дружби народів, «Знак Пошани» та медалями СРСР.

Свої перші твори («Шахтарі», «Люди! Чуєте?») надрукував у 1924 році. Д. І. Бедзик — автор п’єс, нарисів, повістей та романів, присвячених Жовтневій революції 1917 року, соціалістичному будівництву на селі в СРСР, героїці радянських людей під час боротьби з німецько-фашистськими окупантами. Окремими виданнями вийшли збірки п’єс «Чорнозем ожив», «Пророк», «Арсенальці», книги оповідань і нарисів «Корсунь-Шевченківське побоїще», «Племʼя нескоримих», повісті і романи «Дніпро горить», «Хлібороби», «Серце мого друга» та інші.

З 1939 року Д. І. Бедзик — член Спілки письменників СРСР.

Народився у м. Казань. У 1907 році закінчив історико-філологічний факультет Імператорського харківського університету. Протягом 1912–1941 років працював у Харківському університеті, з 1936 року — в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. О. І. Білецький — академік Академії наук УРСР та Академії наук СРСР, віце-президент Академії наук УРСР.

Наукові праці вченого присвячені проблемам теорії та методології літературної творчості і літературознавства, історії та теорії української, російської і зарубіжної літератури, дослідженню творчості українських, зарубіжних письменників.

Народився у с. Успенське (тепер с. Успенка Кіровоградської області) в селянській родині. Після закінчення педагогічного технікуму працював учителем у сільській школі.

У 1932 році закінчив Харківський інститут народної освіти. До 1940 року працював у вищих навчальних закладах Харкова, у 1940–1941 роках — Львова. Брав участь у Великій Вітчизняній війні.

З 1946 року був працівником Інституту мовознавства імені О. О. Потебні та викладачем Київського університету. У 1961 році І. К. Білодід очолив Інститут мовознавства. У 1952–1957 роках — голова Відділу суспільних наук Академії наук УРСР, протягом 1957–1962 років — міністр освіти УРСР. З 1963 року — віце-президент Академії наук УРСР, голова Українського та член Міжнародного комітетів славістів. І. К. Білодід був депутатом Верховної Ради УРСР, кандидатом у члени ЦК КП України. Вчений мав звання академіка Академії наук СРСР, академіка Академії наук УРСР, заслуженого діяча науки УРСР. Отримав Державну премію УРСР.

Він був автором низки праць із загального мовознавства, історії та теорії української й російської мов, методології та історії мовознавства, лінгвостилістики, теорії перекладу. Також І. К. Білодід — співавтор і головний редактор «Курсу історії української літературної мов», «Сучасної української літературної мови», відповідальний редактор «Словника української мови» в 11-ти томах, «Російсько-українського словника» у 3-х томах.

Народився у м. Соколка Гродненської губернії у родині вчителя. У 1892 році вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Московського університету. Після студентських заворушень був висланий до м. Тула на три роки. Проводив революційну пропаганду серед робітників. З осені 1895 pоку — студент медичного факультету Харківського університету. У 1897 році на основі лекцій у робітничих гуртках видав першу наукову працю, яка мала назву «Краткий курс экономической науки», у наступному році опублікував першу філософську працю «Основные элементы исторического взгляда на природу». У своїх книгах «Эмпириокритицизм» та «Из психологии общества» висунув низку новаторських ідей, зокрема, теорію поняття ідеологія.

У 1899 році закінчив Харківський університет, але невдовзі був заарештований за революційну пропаганду. У лютому 1901 році висланий до м. Вологда. Працював ординатором місцевої земської психіатричної лікарні, займався приватною медичною практикою.

Восени 1903 року приєднався до більшовиків. Протягом 1906–1907 років працював у низці більшовицьких легальних видань, був членом соціал-демократичної фракції Другої Державної думи. З 1907 року перебував в еміграції.

У 1908 році видав перший марксистський роман-утопію «Красная звезда», в якому висунув ідею про можливість використання атомної енергії, описав загрозу для людства, яка може від цього бути. У романі «Інженер Манни» вперше описав процес обмінного переливання крові. О. О. Богданов був одним із організаторів Капрійської та Булонської партійних шкіл, одним із засновників і керівників групи «Вперед». Навесні 1911 року відійшов від політичної діяльності. У 1913 році після амністії повернувся до Росії.

Під час Першої світової війни служив полковим лікарем, ординатором евакуаційного госпіталю, санітарним лікарем у пунктах військовополонених. Після Лютневої революції О. О. Богданов — лектор Московської ради робітничих депутатів. Заперечував соціалістичний характер Жовтневої революції. З 1921 року — дійсний член Інституту наукової філософії при Московському державному університеті. Був відряджений до Лондона в якості експерта-економіста. Восени 1923 року заарештований за підозрою у приналежності до справи «Рабочей правды».

У 1924 році вчений організував приватну групу із дослідження переливання крові. З 1926 року О. О. Богданов був директором Інституту переливання крові. Загинув під час експерименту на собі.

Народився у м. Полтава у родині службовців. У 1932 році закінчив Харківський фізико-хіміко-математичний інститут. У 1931–1955 роках працював у цьому навчальному ж закладі та паралельно доцентом у Харківському університеті. У 1937 році захистив кандидатську дисертацію, присвячену генерації потужних коливань у дециметровому діапазоні радіохвиль.

Протягом 1955–1980 років — заступник директора Інституту радіофізики і електроніки Академії наук України, а протягом 1980–1985 років — завідувач відділу Інституту радіофізики ті електроніки, Інституту радіоастрономії Академії наук України.

Наукові праці вченого стосуються електроніки надвисоких частот, поширення радіохвиль, радіоастрономії. Він брав участь у створенні першого в СРСР НВЧ-радіолокатора, що працював на хвилі 64 см, та трикоординатного радіолокатора. Спільно з іншими вченими побудував низку радіотелескопів. С. Я. Брауде — засновник радіоокеанографії. Він був членом Міжнародного астрономічного союзу, академіком Академії наук УРСР.

За свої наукові досягнення отримав Почесну відзнаку Президента України, орден «За заслуги» І та ІІ ступеня, орден Трудового Червоного Прапора. Нагороджений Золотою медаллю Академії наук СРСР імені О. С. Попова. С. Я. Брауде — заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії СРСР та Державних премій України.

Народився у с. Попівка (тепер Харківської області) у родині військовослужбовця. Закінчив Другу Харківську гімназію з золотою медаллю. Протягом 1876–1880 років навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету. З 1855 року розпочав викладацьку діяльність в університеті. Після захисту дисертації, присвяченої афінському державному діячу Периклу, у 1890 році став екстраординарним професором всесвітньої історії. Невдовзі став ординарним професором Харківського університету. Він читав лекції з історії Стародавньої Греції, нової історії, історіографії джерелознавства тощо. З часом деякі лекційні курси перетворилися в ґрунтовні монографії, зокрема, «Введение в историю Греции» та «История Афинской демократии». Ці наукові праці були першими у світовій історіографії дослідженнями такого масштабу і неодноразово перевидавалися та перекладалися іноземними мови.

Після реорганізації у 1920 році Харківського університету викладав на Тимчасових вищих педагогічних курсах, потім — в Академії теоретичних знань і в Харківському інституті народної освіти.

У 1922 році В. П. Бузескул був обраний академіком Російської академії наук, в якій активно працював у історико-філологічному відділенні. У 1926 році вченого було обрано почесним головою історико-етнологічного відділу Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства.

Загалом В. П. Бузескул опублікував понад 200 наукових праць з історії, джерелознавства та історіографії, які не втратили свого значення і до цього часу. Був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Народився у с. Тєнькі (тепер Республіка Татарстан) у селянській родині. У 1926 році закінчив Харківський інститут народної освіти, а у 1929 році — аспірантуру на кафедрі порівняльної фізіології. Протягом 1929–1931 років — асистент кафедри порівняльної фізіології, декан біологічного факультету Харківського інституту народної освіти. З 1933 року протягом майже 30 років І. М. Буланкін — завідувач кафедри біохімії Харківського університету. Завдяки його діяльності було започатковано новий напрямок вивчення проблем вікової фізіології — дослідження старіння ліофільних колоїдів, зокрема, желатини. Результати досліджень були узагальнені І. М. Буланкіним у монографіях «Строение золей и студней желатины», «Сравнительная эволюционная биохимия коллагеновых структур». У 1939 році був обраний членом-кореспондентом Академії наук УРСР.

З 1944 року І. М. Буланкін — проректор з наукової роботи, а з 1945 року і до кінця життя — ректор Харківського університету. У 1951 році вченого було обрано академіком Академії наук України. Його наукові праці присвячені вивченню хімії білків, зокрема, проблемі оборотності денатураційних процесів у білках, питанням вікової і порівняльної біохімії.

Народився у м. Харків у родині майстра-механіка. У 1910 році з дипломом I ступеня та золотою медаллю закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Працював викладачем гімназії. У 1916 році став доцентом Харківського університету. Був також професором Пермського, Харківського, Московського, Київського університетів. Протягом 1946–1947 років завідував кафедрою української мови, а протягом 1947–1960 років — кафедрою слов’янської філології Київського університету. Протягом 1944–1961 років Л. А. Булаховський — директор Інституту мовознавства Академії наук України, у 1957–1961 роках — голова Українського комітету славістів.

Л. А. Булаховський був відповідальним редактором та одним із авторів фундаментального «Курсу сучасної української літературної мови», автором підручників для середньої та вищої шкіл. У його доробку майже 400 наукових праць, зокрема «Вступ до мовознавства», «Нариси з загального мовознавства», «Питання про походження української мови» та інші. Він досліджував давньоруські пам’ятки ХІІ—ХІV століть, розробляв українську лексикографію. Мовознавець зробив вагомий внесок в упорядкування українського правопису. Л. А. Булаховський усупереч формально-граматичному напряму обґрунтував положення про єдність граматики з орфографією та стилістикою.

Народився у м. Миколаїв у сім’ї нотаріуса. Навчався в Одеській гімназії та Ришельєвському ліцеї, згодом — на історико-філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив у 1854 році.

Три роки працював у м. Тамбов чиновником особливих доручень при губернаторові, редагував неофіційну частину «Тамбовських губернських відомостей». У 1858 році переїхав до Петербургу і став професійним літератором. Протягом багатьох років займався педагогічною та науковою діяльністю. У 1868–1874 роках очолював кафедру російської літератури у Варшавському університеті. Після повернення до Петербургу читав лекції із західної та російської літератури у Петербурзькому університеті, в якому обіймав посаду приват-доцента кафедри всесвітньої літератури, а також — на Жіночих педагогічних курсах і Драматичних курсах театрального училища.

П. І. Вейнберг брав активну участь у роботі Літературного фонду. У своїх творах засуджував низькопоклонство, хабарництво. Він мав славу кращого перекладача свого часу. Діапазон його перекладацької діяльності широкий: твори більше 60-ти письменників Європи та Америки (від Данте до сучасних йому поетів, прозаїків, драматургів, критиків і публіцистів). П. І. Вейнберг перекладав з німецької, французької, англійської мов на російську. Він інсценізував «Дворянское гнездо» І. С. Тургенєва, написав прологи для ювілейних вистав «У Фонвизина» і «Миллион терзаний». Багато віршів і перекладів П. І. Вейнберга були покладені на музику Ц. А. Кюї, А. Т. Гречаніновим та іншими композиторами. У 1859–1866 роках працював в журналі «Искра», в якому друкувалися його фейлетони, переклади, а також гумористичні і сатиричні вірші, які увійшли до збірника «Юмористические стихотворения Гейне из Тамбова».

Народився у м. Харків. До закінчення школи, одразу після 9 класів, отримавши спеціальний дозвіл, вступив до Харківського державного університету на фізико-математичний факультет. Після його закінчення Б. І. Вєркін недовго працював у заводській лабораторії, а потім вступив до аспірантури та працював у лабораторії фізики низьких температур Харківського фізико-технічного інституту.

Під час Великої Вітчизняної війни перебував на фронті. Повернувся до активної наукової діяльності у 1946 році. Найвідомішим його науковим досягненням були дослідження при низьких температурах осциляцій магнітного сприймання металів у залежності від напруги магнітного поля. Ці спостереження мали велике значення для галузі фізики металів та значною мірою стимулювали розвиток І. М. Ліфшицем і його школою сучасної теорії електронних властивостей металів з вільним енергійним спектром.

Наприкінці 50-х років Б. І. Вєркін висунув ідею створення спеціалізованого Інституту фізики низьких температур. Такий науковий заклад було створено в 1960 році у Харкові. Його першим директором став Б. І. Вєркін.

Наукова інтуїція вченого підказала йому правильний вибір багатьох напрямків діяльності інституту. Зокрема, досить перспективними виявилися дослідження в галузі надпровідності, на основі яких згодом вдалося експериментально виявити ефект Джозефсона, а також аналіз питань, пов’язаних з космічними польотами.

За видатні наукові досягнення в галузі фізики та техніки низьких температур, вивчення надпровідності, кріогенної біології та медицини, Б. І. Вєркін отримав у 1973 році Державну премію України, а в 1978 році — Державну премію СРСР. Його ім’ям було названо Фізико-технічний інститут низьких температур Національної академії наук України.

Народився у м. Ленінград (Російська Федерація). Навчався на фізичному факультеті Ленінградського державного університету. Як кращий студент був направлений до новоствореного ядерного відділення фізико-математичного факультету Харківського державного університету, який закінчив у 1952 році. У 1956 році після закінчення аспірантури (науковий керівник О. І. Ахієзер) почав працювати у Харківському фізико-технічному інституті. 3 1967 року — керівник лабораторії.

Д. В. Волков — доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук УРСР, заслужений діяч науки України. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора і медалями. У 1997 році вчений був посмертно нагороджений Міжнародною премією імені В. Тіррінга. Був учасником Великої Вітчизняної війни.

Наукові праці Д. В. Волкова присвячені теорії елементарних часток. Він створив теорії суперсиметрії і супергравітації. Під його керівництвом було захищено 15 кандидатських і докторських дисертацій. Д. В. Волков — член наукової ради з проблеми «Ядерна фізика» Національної академії наук України, член редколегії журналу «Ядерная физика» та збірника «Проблемы ядерной физики и космических лучей».

Керував науковим семінаром з проблем фізики елементарних часток на фізико-технічному факультеті Харківського університету.

Народився у м. Одеса у родині купця. Після закінчення Ришельєвської гімназії у 1897 році вступив до Харківського університету на медичний факультет. Студентські наукові праці В. П. Воробйова були відзначені золотими медалями. Закінчив університет з дипломом І ступеня. У 1903 році був зарахований помічником прозектора на кафедру анатомії Харківського університету.

В 1908 році захистив докторську дисертацію під назвою «Инннервация сухожилий человека». З 1910 року викладав на Вищих жіночих курсах та у Жіночому медичному інституті, який було організовано Харківським медичним товариством. З 1916 року — професор кафедри анатомії Жіночого медичного інституту, а з 1918 року — Харківського університету.

Протягом 1920–1921 років В. П. Воробйов жив у Болгарії. Вчений заснував кафедру анатомії та анатомічний музей у Софійському університеті. З 1921 року і до кінця життя обіймав посаду завідувача кафедри анатомії Харківського медичного інституту. Вчений був одним із засновників Українського інституту експериментальної медицини, в якому очолював відділ морфології, працював заступником директора з наукової частини.

В. П. Воробйов був засновником наукової школи анатомів у Харкові та Софії (Болгарія). Саме він одним із перших розпочав розробляти функціональну анатомію, відкрив закони структурної організації нервової системи, розвинув вчення про цілісність організму людини. Науковець створив принципово новий метод макро-мікроскопічного дослідження, що дозволило поєднати анатомію з гістологією. В. П. Воробйов вважається засновником стереоморфології. В 1932 році створив перший у світі Музей становлення людини.

Серед багатьох наукових праць В. П. Воробйова слід відзначити монографію «Методика дослідження нервових елементів макро- та мікроскопічної області», а також відомий у радянській медицині «Атлас анатомії людини», надрукований після смерті автора. В. П. Воробйов був керівником колективу анатомів, які виконували бальзамування тіла В. І. Леніна.

У 1927 році був нагороджений премією імені В. І. Леніна, у 1934 році — орденом В. І. Леніна. З 1934 року В. П. Воробйов — академік Академії наук УРСР. У Харкові його ім’ям названа одна із вулиць.

Народився у м. Тараща (тепер Київської області). Протягом 1917–1920 років навчався у Харківському університеті. З 1920 року перебував в еміграції. У 1923 році закінчив Римський університет. У 1928–1930 роках працював у фірмі «Томсон-Хоустон» у Парижі. У 1930–1936 роках та 1957–1963 роках викладав у Паризькому університеті, а у 1940–1945 роках у Ліонському університеті. Протягом 1937–1940 років та 1945–1976 років працював у Національному центрі наукових досліджень Франції, зокрема на посаді директора.

М. Гайсинський був одним із фундаторів радіологічної хімії. Він запропонував ураноїдну концепцію, яка згодом була названа його іменем, відкрив аналогію активуючої дії на перебіг хімічних реакцій ɑ-опромінення та ультразвуку, встановив закономірності радіолізу води та водневих розчинів основ. У 1953 році вчений теоретично обґрунтував правила розміщення елементів 7-го періоду періодичної системи Д. І. Менделєєва. Він був автором таких фундаментальних праць як «Ядерная химия и ее применение», «Радиохимический словарь терминов» та інші.

Народився у м. Бердянськ. У 1939 році закінчив Харківський університет. Протягом 1937–1941 років та 1945–1960 років працював у Харківському фізико-технічному інституті. У 1960–1965 роках — заступник директора Фізико-технічного інституту низьких температур Академії наук України. З 1965 року — директор Донецького фізико-технічного інституту Академії наук України. О. О. Галкін був професором Донецького університету.

Його наукові праці присвячені фізиці твердого тіла, радіоспектроскопії, надпровідності та фізиці високих тисків. Разом зі своїми колегами-науковцями відкрив детекторні властивості надпровідників та осциляції коефіцієнту поглинання ультразвуку, дисперсію швидкості звуку у магнітному полі, також проміжний фазовий етап в антиферомагнетиках тощо. О. О. Галкін — академік Академії наук УРСР, заслужений діяч науки України, лауреат Державних премій України та премії імені К. Д. Синельникова. Його ім’я надано Донецькому фізико-технічному інституту Національної академії наук України.

Народився у слободі Суха (тепер Полтавської області). Після закінчення семирічної школи навчався у Харківському газетному технікумі імені М. Островського, згодом — на філологічному факультеті Харківського університету. У складі студбату в 1941 році пішов на фронт, був двічі поранений. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави ІІІ ступеня та трьома медалями «За відвагу».

Протягом 1945–1946 років продовжив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. З 1937 року розпочав друкуватися у таких періодичних виданнях як «Літературна газета», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик» та інших. З 1946 року розпочав професійну літературну діяльність. Протягом 1946–1948 років написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (нагороджений Державною Сталінською премією СРСР), «Злата Прага» (нагороджений Державною Сталінською премією СРСР), об’єднаних згодом у трилогію «Прапороносці». За свої романи «Тронка», «Собор», «Твоя зоря» отримав Ленінську та Державну премії СРСР.

О. Т. Гончар був головою правління, секретарем Спілки письменників України, депутатом Верховної Ради УРСР та СРСР, головою Українського республіканського комітету захисту миру, членом Всесвітньої Ради Миру, головним редактором журналу «Вітчизна». Співпрацював із Товариством української мови імені Т. Г. Шевченка, партією Народний рух України. О. Т. Гончар був академік Академії наук УРСР, почесним доктором Альбертського університету (Канада).

Його твори перекладені та видані 40 мовами світу. Ім’ям Олеся Гончара названий Всеукраїнський фонд відтворення визначних пам’яток України.

Народився у м. Харків. У 1978 році закінчив Харківський державний університет за спеціальністю фізика твердого тіла. Б. В. Гриньов — доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, лауреат Державної премії України. Він має звання заслуженого діяча науки і техніки України.

До 1985 року працював у Харківському державному університеті, а з 1978 року — в Інституті монокристалів Академії наук УРСР (з 1994 року — заступник директора). З 1996 року — генеральний директор науково-технологічного концерну «Інститут монокристалів» Національної академії наук України. Протягом 1997–2000 років працював заступником міністра України у справах науки і технологій. Б. В. Гриньов дбав про розвиток науково-технічного співробітництва.

Коло наукових зацікавлень вченого достатньо широке — це актуальні проблеми фізики твердого тіла, матеріалознавства, приладобудування. Він заснував наукову школу з вивчення фундаментальних властивостей сцинтиляційних матеріалів, пошуку нових сцинтиляторів. Б. В. Гриньов — автор понад 300 наукових праць та винаходів, багато з яких є запатентованими за кордоном. Вчений став ініціатором створення нового наукового часопису «Функціональні матеріали». За свої наукові дослідження був нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, орденом «За заслуги» ІІІ ступеню.

Народився у м. Городище (тепер Черкаської області) у сім’ї священика. Спочатку вчився в Київській духовній академії, яку так і не закінчив. Пізніше вчителював у приватних пансіонах. У 1817 році навчався в Харківському університеті. У 1818 році розпочав викладацьку діяльність як лектор польської мови, згодом викладав історію, географію та статистику у Харківському університеті. Після захисту магістерської дисертації став магістром словесних наук, згодом — ад’юнктом російської історії та статистики. Протягом 1829–1841 років був деканом словесного факультету, а у 1841–1849 роках — ректором Харківського університету. Літературну діяльність П. П. Гулак-Артемовський розпочав у 1816 році. Його творчий доробок становлять байки, притчі, вірші, послання, балади. П. П. Гулак-Артемовський започаткував в українській літературі жанр романтичної балади. Його найкращі твори написані у дусі естетики просвітницького реалізму. Перекладав російською мовою Ж. Ж. Руссо, Ж. Расіна, Дж. Мільтона, Горація та інших.

У 30-х роках він відійшов від активної літературної творчості. В останні роки життя П. П. Гулак-Артемовський написав кілька ліричних творів народнопісенного характеру. Загалом його літературна спадщина збагатили українську поетику і культуру художнього слова, сприяла зміцненню зв’язків між слов’янськими народами.

Народився у м. Харків у родині майстра-годинникаря. Навчався спочатку в Харківській, а потім у Казанській гімназіях. У 1868 році вступив на фізико-математичний факультет Казанського університету, але через рік перейшов на медичний факультет. З 1870 року В. Я. Данилевський — студент Харківського університету. Через три роки після закінчення університету захистив дисертацію «Дослідження з фізіології головного мозку». У 1878 році був відряджений на два роки за кордон для удосконалення знань.

Після повернення до Харкова працював на посаді доцента у Харківському ветеринарному інституті, а у 1883 році був обраний екстраординарним професором кафедри зоології фізико-математичного факультету університету. З 1886 до 1909 року В. Я. Данилевський — ординарний професор кафедри фізіології медичного факультету і одночасно завідувач фізіологічної лабораторії. У 1910 році він очолив Жіночий медичний інститут, заснований Харківським медичним товариством. В 1917 році повернувся до Харківського університету на кафедру фізіології. До 1926 року був професором Медичного інституту.

У 1926 році обраний академіком Академії наук УРСР. З 1927 року — засновник і директор Українського органотерапевтичного інституту, згодом — керівник науково-дослідного сектору інституту.

Головні наукові праці В. Я. Данилевського належать до галузі фізіології нервової системи, електрофізіології, ендокринології тощо. Він одним із перших почав вивчати фізіологічні аспекти гіпнозу у людини і тварин. З ім’ям В. Я. Данилевського пов’язано відкриття збудників багатьох хвороб людини, спричинених найпростішими.

Народився у с. Самтредіа (тепер Кутаїської області, Грузія) у міщанській родині. У 1903 році після закінчення Кутаїської гімназії вступив на медичний факультет Харківського університету. У 1905 році за участь у студентському революційному русі його було виключено. Згодом емігрував до Швейцарії. У 1909 році закінчив Женевський університет, здобув звання доктора медицини. У 1910 році Ю. Ю. Джанелідзе повернувся до Росії, а у 1911 році отримав диплом лікаря. Наступний період його життя був пов’язаний з Петроградом (тепер м. Санкт-Петербург).

Під час Першої світової війни був лікарем-хірургом військово-санітарного потяга. У 1918 році повернувся до Петрограду, працював старшим асистентом хірургічної клініки Жіночого медичного інституту. У 1921 році — професор кафедри загальної хірургії, а з 1927 року — завідувач кафедри госпітальної хірургії Першого Ленінградського медичного інституту. За його ініціативи у 1932 році у Ленінграді був заснований Науково-дослідний інститут швидкої допомоги, яким він керував до 1950 року. З 1939 року до 1950 року — головний хірург Військово-морського флоту СРСР.

Дослідження вченого врятували життя тисячам бійців. Наукові праці Ю. Ю. Джанелідзе присвячені хірургії серця, великих судин і опікам, проблемам хірургічного лікування та лікувально-евакуаційного забезпечення поранених на флоті. Одна із операцій має його ім’я. У 1911 році він першим у світі оперував хворого з пораненням серця, а в 1913 році першим у світі зашив рану аорти.

Ю. Ю. Джанелідзе неодноразово обирали головою Хірургічного товариства імені М. І. Пирогова. У 1945 році — голова правління Всесоюзного наукового хірургічного товариства. Протягом 1937–1941 років працював відповідальним редактором журналу «Вестник хирургии». Ю. Ю. Джанелідзе — академік Академії наук СРСР, заслужений діяч РРФСР, генерал-лейтенант медичної служби. У 1945 році за видатні досягнення у розвитку вітчизняної хірургії отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Був нагороджений Державною премією СРСР, двома орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, медалями.

Народився у с. Гаївка (тепер Кіровоградської області). У 1940 році закінчив геолого-географічний факультет Харківського університету. Працював у виробничих геологічних установах, зокрема на нафтових промислах Краснодарського краю і Урало-Поволжжя. У 1945–1950 роках — головний геолог Радянського нафтового управління в Австрії. У 1950–1952 роках — головний геолог тресту «Укрнафторозвідка», з 1952 року — працівник Інституту геології і геохімії горючих копалин Академії наук УРСР. З 1964 року — член-кореспондент Академії наук УРСР, з 1979 року — академік Академії наук УРСР.

Основні напрямки наукової роботи — геологія нафти і газу, зокрема розгляд теоретичних питань щодо закономірностей утворення й розміщення нафтових і газових родовищ. За його участю було відкрито низку родовищ нафти і газу. Підсумком багаторічних досліджень вченого стала монографія «Происхождение нефти и газа и нефтегазонакопление в земной коре». У ній показана історія розвитку поглядів на генезис нафти і газу, їх міграцію та акумуляцію у родовищах тощо, а також обґрунтована сучасна теорія мінерального синтезу нафти і газу. Г. Н. Доленко виступав із науковими доповідями у 13 країнах Європи, Азії та Америки. Був дійсним членом багатьох наукових товариств, комітетів та рад.

Г. Н. Доленко нагороджений премією Академії наук СРСР імені В. І. Вернадського, Державною премією УРСР в галузі науки і техніки, орденом Трудового Червоного Прапора.

Народився у м. Лохвиця (тепер Полтавської області) у багатодітній родині касира Музичні здібності І. О. Дунаєвського виявилися у пʼять років. З восьми років він почав навчатися грі на скрипці у місцевого музики-аматора Г. П. Поленського, який мав великий вплив на юного скрипаля. Був зарахований в Харківське музичне училище в 1912 році. Паралельно навчався і у приватній гімназії, в якій гімназії часто відбувалися вечори, на яких І. О. Дунаєвський іноді виступав не лише як скрипаль, а й зі своїми першими музичними творами.

Навесні 1917 року Харківське музичне училище було перетворено на консерваторію, куди перейшов І. О. Дунаєвський. У 1918 році після закінчення гімназії, одночасно з навчанням у консерваторії, вступив до Харківського університету на юридичний факультет, бо вважав, що музикант повинен бути всебічно освіченою людиною. В університеті він навчався близько трьох років і, мабуть, лише після його реорганізації, остаточно вирішив пов’язати своє життя з музикою.

І. О. Дунаєвський відповідав за музичний супровід у Харківському драматичному театрі, який очолював видатний режисер М. М. Синельніков. У цей час композитор пише музику до комедій Ж.-Б. Мольєра, П. Бомарше та інших драматургів. На початку 20-х років ХХ століття І. О. Дунаєвський брав участь у створенні музичного товариства «Молода філармонія», яке пропагувало музику на вечорах у бібліотеці імені В. Г. Короленка. Композитор сам акомпанував вокалістам або виступав у складі музичних ансамблів.

Найбільш активною діяльність І. О. Дунаєвського як виконавця і композитора була протягом 1922–1924 років: він вперше диригував оркестром в опереті Ж. Оффенбаха «Перікола», написав музику своєї першої оперети «Жінка в аду». У цей час він неодноразово публікував в «Театральній газеті» аналіз сучасної музики, зокрема, висловив своє ставлення до фокстроту, який був дуже популярним у Європі.

У травні 1924 року переїхав до Москви. Працював в театрі «Ермітаж». Протягом 1926–1929 років — музичний керівник театру сатири, працював над музичним оформленням комедій. У 1929 р. І. О. Дунаєвський переїхав до Ленінграда, де був диригентом естрадного театру «Мюзик-хол», створив кілька концертних програм для джаз-оркестру Л. О. Утьосова, писав музику до кінофільмів. Всенародне визнання І. О. Дунаєвський отримав з виходом на екрани фільму «Веселые ребята». У ці роки він очолював Спілку композиторів Ленінграда, Ансамбль пісні і танцю залізничників.

Велика Вітчизняна війна перервала роботу композитора в кіно, опереті. З початку вересня 1941 року ансамбль, яким він керував, розпочав концертно-агітаційну діяльність. У травні 1943 року І. О. Дунаєвський повернувся до Москви. Творчість композитора високо оцінювали радянські та закордонні митці і композитори. У 1936 році він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Отримав звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР. У 1941 році за написання музики для фільмів «Цирк» та «Волга-Волга» І. О. Дунаєвський отримав Державну премію СРСР. За участь у війні І. О. Дунаєвського було нагороджено орденом «Знак Пошани», а у 1945 році — орденом «Червона зірка».

Народився у с. Кремінка (тепер Луганської області). У 1936 році закінчив Харківський університет. Протягом 1939–1941 років працював у Харківському університеті, одночасно з 1940 до 1953 року — в Інституті чорної металургії Академії наук УРСР. У 1953–1960 роках — в Інституті металокераміки й спеціальних сплавів, а у 1960–1987 роках — в Інституті проблем матеріалознавства Академії наук УРСР. Одночасно викладав у Київському державному університеті. В. Н. Єременко — академік Академії наук УРСР, заслужений діяч науки України, лауреат Державної премії України, премій імені Є. О. Патона та імені І. М. Францевича.

Наукові праці В. Н. Єременка присвячені хімічній термодинаміці сплавів, фазовим рівновагам та діаграмам стану металевих систем, кінетиці розтікання і розчинення в розплавлених металах твердих тіл.

Народилася у м. Петербург у дворянській родині. У 1917 році разом з матір’ю переїхала з Петрограду до Люботину Харківської області на постійне проживання. На той час вона закінчила шість класів гімназії. Але в результаті інтенсивної самостійної підготовки вступила одразу до восьмого класу. Спочатку працювала вчителькою, була депутатом сільської ради. Згодом вступила до Харківського інституту народної освіти на історичне відділення, яке закінчила у 1925 році.

Після навчання працювала вчителькою в Люботині та Харкові. Згодом — в редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті. Саме в цей час починає літературну діяльність, її вірші друкуються в журналах «Студент революції», «Селянка революції», «Червоний шлях». Одночасно вступає до Спілки селянських письменників «Плуг», пізніше — до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників.

Першу поетичну збірку Н. Л. Забіла видала у 1926 році, а вже в наступному році з’являється її книжка оповідань для дітей «За волю». Її твори читали майже усі діти і школярі України, бо писала здебільшого для дошкільнят та дітей молодшого та середнього віку казки, вірші, оповідання, нариси. Також готувала «Читанки» для школярів.

Під час Великої Вітчизняної війни була евакуйована до Казахстану. Після повернення до Харкова очолила Харківську спілку письменників України. Багато працювала Н. Л. Забіла і як перекладач.

Загалом було надруковано понад 200 книжок письменниці. Деякі її твори були перекладені іноземними мовами. Н. Л. Забіла була нагороджена літературними преміями імені Лесі Українки та О. І. Копиленка. У 1989 році журнал «Малятко» встановив літературну премію імені Н. Л. Забіли.

Народився у с. Бутенки Полтавської області. У 1954 році закінчив фізико-математичний факультет Харківського державного університету. І. І. Залюбовський — доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент Академії наук України, заслужений діяч науки України, лауреат Державних премій, премії імені К. Д. Синельникова. Був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня та медалями.

З 1958 року працював у Харківському університеті (з 1965 року — завідувач кафедри, протягом 1962–1963 років — декан фізико-технічного факультету, з 1967 року — проректор з наукової роботи). З 1953 до 1960 року І. І. Залюбовський був за суміцниством науковим працівником Фізико-технічного інституту Академії наук УРСР.

І. І. Залюбовський — автор та співавтор понад 400 наукових праць, зокрема, й кількох монографій та підручників, які були присвячені дослідженню магнітних та квадрупольних моментів ядер за допомогою реакції зриву на деформованих ядрах, вивченню зв’язку явищ у космічних променях. Був головним редактором створеного ним журналу «Проблемы ядерной физики и космических лучей».

Народився у с. Сурочі (тепер Російська Федерація). У 1951 році закінчив Харківський державний університет. З 1950 року почав працював техніком-лаборантом у Харківському фізико-технічному інституті. Протягом 1993–1996 років — генеральний директор Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут», з 1996 року до 1998 року — директор Інституту фізики твердого тіла, матеріалознавства та нових технологій. З 1997 року — радник дирекції Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут».

В. Ф. Зеленський досліджує радіаційні ушкодження твердих тіл, радіаційне матеріалознавство та технологію матеріалів. Він є ініціатором розвитку нового науково-технічного напрямку — моделювання та кількісної імітації на прискорювачах заряджених часток радіаційних ушкоджень матеріалів ядерних і термоядерних реакторів. Брав активну участь у врегулюванні проблеми ядерного роззброєння України, очолював групу наукових експертів з питань ядерної зброї при Кабінеті Міністрів України, також сприяв вирішенню питання про відміну мораторію Верховної Ради України на розвиток атомної енергетики в Україні. Вчений брав участь у створенні першої атомної електростанції в ЧССР.

В. Ф. Зеленський — кандидат фізико-математичних наук, доктор технічних наук, професор, академік Національної академії наук України, лауреат Державної премії СРСР, заслужений діяч науки УРСР. Він був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції, «За заслуги» ІІ ступеня, медалями.

Народилася у м. Полтава в родині журналіста та письменника Д. О. Іваненка. У 1926 році закінчила факультет соціального виховання Харківського інституту народної освіти та аспірантуру при Українському науково-дослідному інституті педагогіки. Працювала вихователькою в дитбудинку, в колонії імені О. М. Горького та в управлінні дитячими установами під керівництвом А. С. Макаренка. Була редактором у видавництві «Молодий більшовик» та в журналі «Барвінок». О. Д. Іваненко написала велику кількість книжок для дітей, зокрема такі як «Майка та Жабка», «Водогін», «Черевички», «Кульбабка» та інші.

За повість «Рідні діти», роман «Тарасові шляхи», «Лісові казки» та інші твори нагороджена премією імені Лесі Українки, а за книгу спогадів «Завжди в житті» — Державною премією УРСР. З 1934 року була членом Спілки письменників СРСР.

Народився у с. Адамівка (тепер Донецької області) у дворянській родині. Рід Максимовичів є дуже старовинним, його представниками були багато видатних діячів України та Росії. У 1914 році М. Б. Максимович закінчив Тамбовський кадетський корпус, а у 1918 році — юридичний факультет Харківського університету. Ще в юності був віруючою людиною, його духовним наставником був архієпископ Антоній (Храповицький).

Після революції емігрував до Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1925 році закінчив богословський факультет у Бєлграді, а у 1926 році прийняв чернецтво (своє церковне ім’я Іоанн взяв на честь свого родича святителя Іоанна Тобольського).

У 1934 році був посвячений у сан єпископа Шанхайського. Іоанн став духовним поводирем для православних у Шанхаї. У цьому місті завдяки його клопотанню був побудований великий собор на честь ікони «Споручениця грішних», організований притулок для сиріт і дітей бідних батьків.

В 1945 році був поставлений архієпископом. А у 1951 році призначений на кафедру Загальноєвропейської єпархії Руської Православної церкви закордоном. Іоанн заснував Голландську Православну церкву. У 1962 році переїхав до США. З 1963 року — був призначений на кафедру у Сан-Франциско. Під його керівництвом у цьому місті був добудований найбільший православний храм Америки «Усіх святих радість». Іоанн читав свої проповіді різними мовами, зокрема, грецькою, французькою, англійською, голландською.

У 1994 році архієрейський собор Руської Православної церкви закордоном канонізував ім’я подвижника віри, який не був новомучеником, зарахував до лику святих. Подібна ситуація відбулася уперше за післяреволюційний час. Пізніше був канонізований Російською православною церквою.

Народився у с. Жеребятниково Симбірського повіту (тепер Ульянівської області, Російська Федерація) у сім’ї службовця. У 1903 році вступив на фізико-математичний факультет Московського університету. Вже у 1905 році працював учителем земської школи у Покровській слободі Самарської губернії, був викладачем математики та фізики в Саратовському ремісничому училищі. З 1908 року — вільний слухач, а згодом студент математичного відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, який закінчив у 1916 році. З 1908 до 1915 року одночасно працював лаборантом на Вищих жіночих курсах у Харкові, а з 1910 року до 1916 року — помічник викладача фізики в Жіночому медичному інституті. У 1915–1916 роках — штатний обчислювач астрономічної обсерваторії Харківського університету. Одним із наукових керівників В. В. Каврайського був Л. О. Струве.

З 1916 року його життя було пов’язане з Петроградом. Вже з 1921 року він починає працювати у Військово-морській академії, в якій викладав майже 30 років, а з 1935 року керував кафедрою геодезії та астрономії. За суміцниством В. В. Каврайський виконував наукову і педагогічну роботу й в інших вищих навальних закладах.

В. В. Каврайський був астрономом, потім дійсним членом Пулковської обсерваторії, членом редколегії Морського атласу, членом Військово-морської експертної комісії та багатьох вчених рад. Науковець неодноразово обирався членом правління Російського астрономічного товариства, членом ради Всесоюзного астрономо-геодезичного товариства та його Ленінградського відділення, членом ради і президії Географічного товариства СРСР, головою групи геодезії Ленінградського Будинку вчених.

В. В. Каврайський — визнаний авторитет у галузі математичної картографії та астрономії, приладобудування, геодезії, гідрографії. Він написав понад 100 наукових праць та навчальних посібників, більшість з яких не втратила своєї актуальності і зараз. За наукові та військові досягнення вченого було нагороджено орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. У 1952 році за винахід штурманських оптичних приладів, які активно використовувался на флоті, йому було присуджено Державну премію СРСР.

Народився у с. Дубово (тепер Одеська область). Після закінчення неповної середньої школи навчався в Одеському технікумі виноградарства. У 1935 році — на підготовчих курсах Харківського державного університету.

З березня 1943 року перебував у Червоній армії у складі підрозділів Південно-Західного, 3-го Українського та 1-го Білоруського фронтів. Брав участь у форсуванні Дніпра та в Никопольсько-Криворізькій наступальній операції, у визволенні Молдавії, а також — на підступах і у вуличних боях у столиці фашистської Німеччини — Берліні. За зразкове виконання бойових завдань під час вуличних боїв у Берліні, виявлений героїзм, особисту мужність і відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року отримав звання Героя Радянського Союзу.

Після демобілізації у 1946 році В. Є. Канський став студентом геологічного факультету Харківського державного університету. Був рекомендований до вступу в аспірантуру, яку й закінчив у 1954 році. З 1955 року протягом наступних шістнадцяти років працював старшим геологом, керівником тематичних робіт у тресті Укргеологонеруд.

Народився у с. Веселе (тепер Запорізької області). У 1880 році закінчив природничий факультет Харківського університету.

До 1886 року працював у Харківському університеті. З 1888 року — професор, а протягом 1894–1912 років — ректор Томського університету. У цей період досліджував флору і фауну Сибіру, виїжджав у наукові експедиції Алтаєм, на Барабинські озера тощо. Брав участь у Томському міському управлінні. М. Ф. Кащенко був дійсним статським радником. Згодом працював у Зоологічному музеї Петербурзької академії наук.

З 1912 року — професор зоології Київського політехнічного інституту. У 1913–1933 роках перебував на посаді директора Акліматизаційного саду у Києві, а протягом 1919–1926 років — Зоологічного музею Академії наук України.

М. Ф. Кащенко заклав основи патологічної ембріології. Вчений був автором численних праць з проблем фауни Сибіру. Встановив низку нових для науки видів хребетних тварин. М. Ф. Кащенко — академік Академії наук УРСР, академік Петроградської академії наук. Його ім’ям названо відділ акліматизації Центрального республіканського ботанічного саду Академії наук УРСР.

Народився у м. Харків. У 1814 році закінчив Харківський університет. Протягом 1821–1824 років подорожував Європою, де вивчав слов’янські старожитності та пам’ятки Австрії, Угорщини, Польщі, Німеччини, Чехії. Результатом цієї подорожі стало видання щоденників і наукової праці «Собрание славянских памятников, находящихся вне России». Протягом 1829–1834 років П. І. Кеппен подорожував Кримом, збираючи матеріали з історії та етнографії. Він був одним із організаторів Російського географічного товариства, в якому очолював відділення статистики. Був видавцем одного з перших бібліографічних журналів в Росії «Библиографические листы». Сприяв створенню «Географо-статистического словаря Российской империи», опублікував першу «Этнографическую карту Европейской России».

П. І. Кеппен працював у галузі античної історії та етнографії Північного Причорномор’я. Видав дві книги, присвячені старожитностям цього регіону. У 1837 році був обраний академіком Російської академії наук. В 1858 році отримав звання почесного члена Харківського університету.

Народився у с. Руські Тишки (тепер Харківської області). У 1919 році закінчив Харківський університет. Ще в студентські роки виявив інтерес до науки й активно проводив дослідженння в галузі органічної хімії під керівництвом професора К. А. Красуського. За свою першу наукову роботу отримав золоту медаль. Після закінчення університету залишився на кафедрі органічної хімії, де працював асистентом, доцентом, а з 1930 року — професором. З 1923 року був працівником Інституту хімії при Харківському інституті народної освіти. В 1940 році захистив докторську дисертацію «Окраска и строение цианиновых красителей».

З 1941 року А. І. Кіпріанов працював у Києві в Академії наук УРСР, а з 1944 року — на хімічному факультеті Київського університету. З 1945 до 1960 року — директор Інституту органічної хімії Академії наук УРСР. А. І. Кіпріанов був членом-кореспондентом, академіком Академії наук УРСР, віце-президентом Академії наук УРСР. Його головні наукові праці присвячені органічному синтезу, хімії органічних барвників. Науковець відкрив явище взаємодії хромофорів у складних органічних барвниках та новий клас барвників — катіонових. Він був засновником наукової школи хіміків-органіків, автором та співавтором понад 150 наукових праць. А. І. Кіпріанов — лауреат Державної премії СРСР. Вчений був нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалями. У 1958 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР». Президією Академії наук України було засновано премію імені А. І. Кіпріанова.

Народився у м. Київ. Навчався на історико-філологічному факультеті Київського, потім Харківського та Дерптського університетів. Протягом 1895–1897 років — на філософському факультеті Берлінського університету. У 1898 році захистив дисертацію «Індивід і суспільство». У 1902 році повернувся до України. У 1903–1904 роках брав участь у з’їздах «Союза освобождения».

З 1906 року Б. О. Кістяківський читав лекції у Комерційному інституті та на Вищих жіночих курсах у Москві. У 1909–1910 роках працював у Московському університеті, а протягом 1911–1917 років — у Демидівському юридичному ліцеї м. Ярославль.

У 1917 році у Харкові захистив дисертацію «Социальные науки и право», за яку отримав докторський ступінь і став професором юридичного факультету Київського університету. У січня 1919 році був обраний деканом юридичного факультету. У 1919 році — академік Академії наук України.

Б. О. Кістяківський був одним із ідеологів українського національного відродження. З його ім’ям пов’язане видання «Русской мысли» і «Политических соображений» М. П. Драгоманова, редагування «Критического обозрения» і журналу «Юридический вестник». Б. О. Кістяківський — засновник соціокультурного підходу в теорії права. Він був прихильником теорії правового самовизначення держави.

Народився у с. Волоський Кут (тепер Харківської області) у заможній дворянській родині. Закінчивши гімназію у 1868 році, вступив на юридичний факультет Харківського університету. В студентські роки під керівництвом професора міжнародного права Д. І. Каченовского почав поглиблено вивчати політичний та соціальний устрій європейських держав періоду пізнього середньовіччя. Згодом подав до захисту дисертацію «Опыты по истории юрисдикции налогов во Франции». Однак продовжити навчання та наукову діяльність у Харкові не зміг. Його дисертація не була прийнята до захисту вченою радою університету. Діставши блискучі рекомендації від Д. І. Каченовського та інших колег, М. М. Ковалевський подав її на розгляд до Московського університету. Згодом він захистив наукову роботу. У 1874 році йому була запропонована посада приват-доцента, а в 1878 році —професора кафедри державного права та порівняльної історії юридичного факультету Московського університету.

У 1870-х роках з’явилася низка праць вченого з питань юрисдикції податків у Франції XIV–XVIII століть, формування поліцейської адміністрації в Англії тощо. Одночасно зросла зацікавленість М. М Ковалевського до питань формування, розвитку та розпаду родової общини як у Росії, так і в інших країнах світу. Для зібрання матеріалів з цієї теми вчений на початку 1880-х років здійснив подорожі на Південний Кавказ для того, щоб дослідити ті народності, в яких збереглося вікове звичаєве право. Результатом цих наукових експедицій стала публікація праць «Обычное право осетин в историко-сравнительном освещении» та «Закон и обычай на Кавказе».

У 1884 році М. М. Ковалевський очолив юридичну секцію VI-го Археологічного з’їзду в Одесі, був у складі редакційних колегій журналів «Критическое обозрение», «Юридический вестник». У журналі «Критическое обозрение» почали з’являтись рецензії та огляди окремих праць К. Маркса та Ф. Енгельса. Це не сподобалося Державному цензурному комітету. І в 1887 році його усунули від викладання. У зв’язку з цим вчений був змушений поїхати за кордон.

М. М. Ковалевський читав курси лекцій у Стокгольмському та Оксфордському університетах, виступав у Віденському, Берлінському та Паризькому університетах. У 1901 році він разом з однодумцями заснував у Парижі Російську вищу школу суспільних наук. У 1905 році М. М. Ковалевський повертається до Росії та поринає в громадське й політичне життя. У 1906 році його обрано членом Першої Державної думи. Громадська діяльність М. М. Ковалевського не шкодила його викладацькій та науковій роботі. Він став одним із провідних професорів юридичного факультету Петербурзького університету, читав лекції в Політехнічному інституті та Петербурзькому психоневрологічному інституті. У 1906 році були видані узагальнюючі праці М. М. Ковалевського про патріархально-сімейну общину. За наукові досягнення був обраний дійсним членом Петербурзької академії наук, почесним членом Харківського університету.

Народився в Острогозькому повіті (тепер Воронезька область, Російська Федерація) у дворянській родині.

Закінчив юридичний факультет Московського університету. Слухав лекції у Харківському університеті. Був земським діячем, губернським гласним, головою Харківського сільськогосподарського товариства. М. М. Ковалевський — автор проекту про асигнування 200 тис. рублів на розвиток народної освіти в губернії. Брав участь у з’їздах міських та земських діячів. М. М. Ковалевський — член «Союза освобождения» та «Союза земских конституционалистов». Був обраний до Першої Державної думи. Підтримував фракцію кадетів.

Народився у м. Костянтиноград (тепер м. Красноград Харківської області) в сім’ї селянина, який пізніше працював залізничником. У 1920 році закінчив учительську семінарію у Краснограді. Згодом навчався у Харківському інституті народної освіти на біологічному факультеті, який закінчив у 1925 році.

Працював у Наркомпросі, у редакціях газет і журналів, викладав фізичну географію на вищих курсах комскладу. О. І. Копиленко був членом таких літературних організацій як «Плуг», «Гарт», «Літературний ярмарок», ВАПЛІТЕ. Письменник був працівником та редактором двотижневика «Всесвіт». Протягом 1932–1933 років — член редколегії журналу «Червоний шлях», а з 1933 року — «Літературної газети».

Свою літературну діяльність О. І. Копиленко розпочав з поезії, але згодом писати прозу. Перші збірки оповідань письменника були видані на початку 20-х років, зокрема, такі як «Кара Круча», «Іменем українського народу», «Буйний хміль». Дві останні з них присвячені темі громадянської війні в Україні. Пізніше видав ще дві збірки оповідань «Весела історія», «Твердий матеріал», які свідчать про еволюцію письменника від романтизму до реалізму у своїй творчості.

На початку 30-х ХХ століття років видав романи «Визволення» і «Народжується місто», присвячені будівникам Харківського тракторного заводу. Одразу після Великої Вітчизняної війни О. І. Копиленко видав збірку «Невтомне життя», до якої увійшли нариси і оповідання, в яких зображувалася мужність і героїзм нашого народу у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками на фронті і в тилу. Останній роман письменника, який мав назву «Земля велика», був присвячений життю сільської інтелігенції. Твори О. І. Копиленка неодноразово були видані в перекладах російською, німецькою, чеською та іншими мовами.

У 70-х роках ХХ століття була встановлена літературна премія імені О. І. Копиленка.

Народився у м. Катеринослав (тепер м. Дніпропетровськ) у родині службовця. У 1910 році із золотою медаллю закінчив Катеринославську гімназію. Протягом 1910–1911 років навчався на юридичному факультеті Московського університету, потім Харківського університету, який закінчив у 1916 році. Був залишений для підготовки до професорського звання на кафедрі цивільного права і судочинства. У 1920–1941 роках — проректор Харківського інституту народного господарства. У 1939 році захистив докторську дисертацію.

В. М. Корецький був завідувачем правового відділу Народного комісаріату іноземних справ УРСР, юридичного відділу Укоопспілки, юридичного відділу Українського банку, був консультантом Державного арбітражу при Раді Народних комісарів УРСР. Під час війни В. М. Корецький евакуйований до Ташкенту, де працював у створеному там Юридичному інституті. Після визволення Харкова повернувся до викладання в Харківському юридичному інституті. У 1948 році його було обрано академіком Академії наук УРСР, а в 1949 році очолив утворений у Києві Сектор держави і права Академії наук УРСР.

В. М. Корецький — автор численних наукових праць, присвячених проблемам історії держави та права, міжнародного приватного права, міжнародного публічного права. У повоєнний час був одним з найактивніших учасників у роботі міжнародної організації ООН від Української Радянської Соціалістичної Республіки. Він був першим вітчизняним вченим, якій увійшов до складу Комітету ООН з прогресивного розвитку міжнародного права та кодифікації. Був членом Комісії міжнародного права ООН, Міжнародного суду ООН в Гаазі, членом і першим заступником голови Комісії з прав людини ООН, до функцій якої у той час належала розробка проекту Загальної декларації прав людини. У 1946 році вчений був радником представника СРСР у Раді Безпеки ООН. В. М. Корецький — почесний член Індійського товариства міжнародного права, Інституту міжнародного права, академік Мексиканської академії міжнародного права, член-кореспондент Аргентинської асоціації міжнародного права.

В. М. Корецький — єдиний вчений-юрист у СРСР, який отримав звання Героя Соціалістичної Праці. 15 лютого 1990 року Рада Міністрів УРСР надала ім’я В. М. Корецького Інститутові держави і права Академії наук України.

Народився у м. Костянтиноград (тепер м. Красноград Харківської області). Закінчив повітову школу та духовну семінарію, згодом вступив на медичний факультет Київського університету, з якого за участь у студентських заворушеннях був виключений та висланий з Києва під нагляд поліції.

Вищу освіту отримав у Харківському університеті на медичному факультеті. Почав працювати земським санітарним лікарем у Полтаві, на Херсонщині та в Бессарабії. З 1899 року — санітарний лікар у Києві. У 1903–1934 роках — приват-доцент, професор і завідувач кафедри гігієни Київського медичного інституту (до 1921 року медичний факультет Київського університету). Одночасно з 1921 року О. В. Корчак-Чепурківський — завідувач кафедри народного здоров’я, потім кафедри гігієни та санітарії Академії наук УРСР. Протягом 1934–1938 років — завідувач відділу Інституту демографії та санітарної статистики, а з 1938 до 1941 року — консультант Інституту клінічної фізіології Академії наук УРСР.

Основні наукові праці О. В. Корчак-Чепурківського присвячені проблемам епідеміології та санітарного стану населення. В них вчений сформулював закономірність періодичності епідемій дифтерії, а також положення про антагонізм між епідеміями дифтерії та інших дитячих інфекцій, опрацював сучасну номенклатуру хвороб українською мовою. Відомими є його праці з історії земської медицини, епідеміології та профілактики інфекційних хвороб, з санітарної статистики.

Народився у с. Юрасівка (тепер Воронезької області, Російська Федерація) в родині поміщика. Після закінчення гімназії у Воронежі вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. В цей період він вивчав стародавні мови, цікавився античною історією, німецькою філософією та новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, робив спроби писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення фольклором та козацьким минулим України.

Протягом 1837–1838 років М. І. Костомаров слухав лекції у Московському університеті. У 1844 році захистив магістерську дисертацію «Об историческом значении русской народной поэзии». Після закінчення університету пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурнському драгунському полку в Острогозьку. Протягом 1846–1848 років — ад’юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету. У 1845–1846 роках М. І. Костомаров став одним із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, в якому виступав прихильником створення всеслов’янської федерації народів. За участь у роботі братства його було ув’язнено і заслано до Саратова. Амністовано у 1856 році. Протягом 1859–1862 років М. І. Костомаров — екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Брав активну участь у створенні журналу «Основа». На початку 1862 року залишає працю в університеті і зосереджується на науці.

У 1864 році рада Київського університету надала вченому ступінь доктора з російської літератури. З 1876 року — член-кореспондент Петербурзької академії наук. М. І. Костомаров був основоположником народницького напрямку в українській історіографії. Наукова спадщина вченого присвячена здебільшого соціально-політичній та економічній історії України та Росії XVII–XVIII століть. Досліджував і публікував український фольклор, стародавні документи. Також М. І. Костомаров — один з перших українських літературних критиків. Він також був автором віршів, історичних п’єс та повістей українською і російською мовами.

Народився у м. Харків (за іншими відомостями — у м. Пінськ) у сім’ї торговця хутром. У 1907 році батько С. А. Кузнеця виїхав до США. Він збирався згодом забрати до себе й інших членів родини, але Перша світова війна, а потім революція та Громадянська війна стали цьому на перешкоді.

Після закінчення реального училища (за іншими відомостями — гімназії) С. А. Кузнець два роки провчився на юридичному факультеті Харківського університету. Згодом працював у статистичному відділі Центральної ради профспілок керівником однієї із секцій Бюро статистики праці. У 1921 році у збірнику «Материалы по статистике труда на Украине» була надрукована його перша стаття «Денежная заработная плата робочих и служащих фабрично-заводской промышленности г. Харькова в 1920 году».

У 1922 році С. А. Кузнець разом з молодшим братом їде до батька в Нью-Йорк. У тому ж році вступає до Колумбійського університету. У 1926 році одержав докторську ступінь. Був науковим працівником Ради з досліджень у галузі соціальних наук та Національного бюро економічних досліджень. Його наукова праця, присвячена підрахунку національного доходу, стала значним внеском у становленні економічної науки. С. А. Кузнець був першим, хто почав досліджувати взаємозалежність між економічними коливаннями та довгостроковим економічним зростом. З 1930 року викладав в американських університетах, зокрема, з 1960 року був професором економіки у Гарвардському університеті.

Наукові праці С. А. Кузнеця містять економіко-статистичні дослідження з питань динаміки інвестицій, галузевої та технологічної структури капіталовкладень, еволюції нагромадження капіталу в США та в інших країнах, економічних циклів та економічного зростання. Він став творцем теорії будівельних циклів — коливань тривалістю у 18–25 років, які пов’язані з періодичним масовим оновленням житла новим поколінням. Вивчаючи особливості демографічних процесів, С. А. Кузнець відкрив закономірність динаміки цього явища та низку важливих загальноекономічних закономірностей розвитку світової економіки. У 1971 році отримав Нобелівську премію.

Народився у м. Кронштадт (тепер Ленінградської області, Російська Федерація) у родині військового. У 1874 році закінчив гімназію у м. Тамбов, вищу освіту отримав на медичному факультеті Харківського університету. Після закінчення університету залишився на кафедрі гістології для підготовки до професорського звання. Захистивши докторську дисертацію, отримав посаду приват-доцента цієї кафедри. Пізніше був прозектором кафедри гістології та ембріології. У середині 1889 року, залишаючись прозектором, одержав посаду екстраординарного професора.

У 1898 році М. К. Кульчицький відряджений до Московського університету, в якому працював головою Медичної приймальної комісії. До березня 1901 року обіймав посаду декана медичного факультету Харківського університету. Згодом очолював кафедру гістології та ембріології, а в 1908 році — кафедру описової анатомії. В цей період М. К. Кульчицький перебував у наукових відрядженнях за кордоном, брав участь у роботі з’їздів лікарів та природознавців. Він уважно стежив за новими методиками у медицині, багато працював над опануванням мікроскопічних досліджень.

На початку 1912 року М. К. Кульчицький переїхав до Казані, бо його було призначено куратором Казанського учбового округу. Там він одержав чин таємного радника. В середині 1914 року його було призначено куратором Петербурзького учбового округу. В січні 1916 року отримав посаду міністра народної освіти Росії. Пробув на цій посаді недовго. Після Лютневої революції М. К. Кульчицький був заарештований, але невдовзі звільнений. В 1920 році емігрував до Константинополя, потім — до Тунісу, а в 1921 році опинився у Великобританії. Там він кілька років викладав в Оксфордському університеті.

М. К. Кульчицький був нагороджений 7-ма російськими орденами і французьким орденом Почесного легіону.

Народився у м. Бердянськ. Після закінчення семирічної школи продовжив навчання у Харківському хімічному технікумі. Працював техніком у лабораторії Українського науково-дослідного інституту прикладної хімії. Через рік став студентом хімічного факультету Харківського фізико-технічного інституту, який закінчив у 1933 році. Після завершення навчання працював у лабораторії Харківського верстатобудівного заводу. У 1935–1936 роках проходив контрактну службу у Червоній армії, отримав звання молодшого лейтенанта-артилериста. У 1938 році повернувся на завод, був зарахований науковим працівником Інституту хімії Харківського університету.

З початком Великої Вітчизняної війни повернувся до лав Червоної армії. З перших днів бойових дій артилерійська батарея під командування К. М. Курячого брала участь у боях на Південно-Західному фронті, в обороні Києва. У складі кавалерійського корпусу Брянського фронту батарея здійснювала наступальні операції взимку 1941–1942 років, брала участь в оборонних боях Воронезького фронту.

У січні 1943 року кавалерійський корпус проводив успішні бої в районі станції Валуйки і Волоконівки. 14 лютого цього ж року батарея капітана К. М. Курячого в бою з механізованими підрозділами німців знищила понад 20 танків і бронемашин ворога. В цьому бою хоробро загинув і К. М. Курячий. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року К. М. Курячому посмертно надано звання Героя Радянського Союзу.

В Каразінському університеті одна з аудиторій названа в його честь, щорічно відбуваються спортивні змагання імені К. М. Курячого.

Народився у м. Харків в родині робітника. У 1934 році закінчив геолого-географічний факультет Харківського державного університету. У 1938–1942 роках Є. К. Лазаренко працював у Воронезькому університеті, був працівником Уральської філії Академії наук СРСР. Протягом 1944–1969 років — завідувач кафедри, а з 1951 до 1963 рік — ректор Львівського університету. Він був також директором Інституту геологічних наук Академії наук УРСР, завідувачем відділу Інституту геохімії і фізики мінералів Академії наук УРСР. Є. К. Лазаренко — академік Академії наук України, заслужений діяч науки України, член Мінералогічного товариства Великобританії та Ірландії.. Науковець був відзначений Державною премією УРСР.

Його наукові праці присвячені систематизації та номенклатурі мінералів, вивченню їх генезису, історії мінералогії. Вивчав мінерали України, зокрема, Волині, Прикарпаття та Закарпаття та Уралу, розробив нову класифікацію та номенклатуру мінералів глин. Під керівництвом вченого проводилося систематичне вивчення території України, відкрито нові мінерали — донбасит та тарасовіт. Є. К. Лазаренко був засновником української наукової школи у галузі регіональної мінералогії.

(композитор, основоположник української класичної музики)

Народився у с. Гриньки (тепер Полтавської області). У 1858 році вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. У 1859 році перейшов до Київського університету. У 1867–1869 роках навчався у Лейпцігській консерваторії. Згодом повернувся до Києва, займається в цей час творчою, фольклористичною, музично-громадською та педагогічною діяльністю. Протягом 1874–1876 років навчався у Петербурзькій консерваторії у М. А. Римського-Корсакова.

М. В. Лисенко збирав народні пісні та займався їх обробкою. Разом з О. А. Кощицею був організатором музичного товариства «Боян». З ім’ям М. В. Лисенка пов’язане становлення української класичної музики. З 1869 року він викладав у Києві у приватних музичних школах, музичному училищі та інших навчальних закладах. У 1904 році відкрив у Києві музично-драматичну школу.

М. В. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», зокрема й дитячих «Пан Коцький», «Зима і весна». Його музика, яскрава за національним колоритом, відзначається органічним втіленням основ народно-пісенної культури. Ім’я М. В. Лисенка присвоєно Харківському державному академічному театру опери і балету. В 1982 році встановлено республіканську премію УРСР імені М. В. Лисенка.

Народився у м. Таганрог (тепер Ростовська область, Російська Федерація). У 1947 році закінчив хімічний факультет Харківського університету. В 1951 році захистив кандидатську дисертацію з органічної хімії. Протягом 1950–1959 років перебував на посаді доцента кафедри органічної хімії Харківського державного університету. З 1959 року — завідувач кафедри технічної хімії. 3 1965 року — академік Академії наук УРСР.

Протягом 1965–1968 років Л. М. Литвиненко — ректор Донецького університету, а в 1968–1975 роках — керівник Донецького відділення Інституту фізичної хімії Академії наук УРСР. З 1975 року — директор Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії Академії наук УРСР. Був головою Донецького наукового центру Академії наук УРСР.

Наукові праці вченого присвячені галузі органічної хімії. Відкрив низку органічних каталізаторів. Л. М. Литвиненко нагороджений премією імені Л. В. Писаржевського. Його ім’я було надано Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії Національної академії наук України.

Народився у м. Харків. У 1936 році закінчив Харківський університет, а у 1938 році — Харківський механіко-машинобудівний інститут (тепер —Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»). Протягом 1937–1968 років працював у Фізико-технічному інституті Академії наук УРСР у Харкові, з 1968 року — в Інституті фізичних проблем Академії наук СРСР. З 1944 року І. М. Ліфшиць перебував на посаді професора Харківського університету, а з 1964 року — професора Московського державного університету імені М. В. Ломоносова.

Його основні наукові праці присвячені теорії твердого тіла, електронній теорії металів, теорії неопорядкованих систем, фізичній кінетиці, фізиці полімерів. І. М. Ліфшиць створив динамічну теорію реальних кристалів. Разом з колегами розробив сучасну форму електронної теорії металів, яка дозволила розшифрувати енергетичний спектр металів. За це дослідження був нагороджений Ленінською премією. Вчений сформулював теорію електронного спектру неопорядкованих систем, спільно з А. М. Косевичем відкрив явище осциляцій термодинамічних і кінетичних властивостей плівок твердих тіл.

І. М. Ліфшиць створив теоретичну школу Академії наук СРСР. Він був членом-кореспондентом, академіком Академії наук УРСР, академіком Академії наук СРСР. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, Ленінською премією, Державною премією України та медалями.

Народився у с. Чутовка (тепер Полтавської області) у сім’ї селянина. Закінчив неповну середню школу. Трудову діяльність розпочав у колгоспі. З 1930 року працював на будівництві Харківського тракторного заводу. Навчався на вечірньому робітничому факультеті, а з 1935 р. — на історичному факультеті Харківського державного університету, який закінчив у 1940 р. М. Є. Малущенко отримав направлення на роботу викладачем історії в Луцький учительський інститут.

З початком Великої Вітчизняної війни військову службу проходив штурманом 86-го бомбардувального авіаційного полку. М. Є. Малущенко був учасником бойових дій у складі авіаційних підрозділів Південно-Західного, Сталінградського, Південного, 4-го Українського, 3-го Білоруського фронтів. Здійснив 207 бойових вильотів.

29 червня 1945 року за зразкове виконання завдань командування та виявлену мужність і відвагу гвардії М. Є. Малущенко отримав звання Героя Радянського Союзу. Мужність офіцера в роки війни була відзначена також двома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, медалями «За оборону Сталинграда», «За взятие Кенигсберга», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.».

Після демобілізації захистив кандидатську дисертацію. Працював викладачем у вищих навчальних закладах м. Київ та м. Черкаси. М. Є. Малущенко був секретарем Черкаського обкому компартії України, заступником голови Черкаського облвиконкому. Повоєнна праця М. Є. Малущенка була відзначені чотирма орденами Трудового Червоного Прапору, орденом «Знак Пошани», медалями.

Народився у м. Харків у вчительській родині. У 1955 році закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. Протягом 1955–1960 років працював викладачем кафедри експериментальної фізики цього ж навчального закладу і одночасно продовжував наукову діяльність. З 1960 року В. Г. Манжелій працював у Фізико-технічному інституті низьких температур Національної академії наук України. З 1970 року — доктор фізико-математичних наук, з 1972 року — професор, з 1982 року — член-кореспондент Академії наук України.

Одним з найважливіших досягнень В. Г. Манжелія було заснування наукової школи фізики кріокристалів, до якої зараховують себе 7 докторів і кілька десятків кандидатів наук. Результатом розвитку школи стало створення багатьох лабораторій не тільки у Фізико-технічному інституті низьких температур Національної академії наук України, але й в установах фізичного профілю інших країн.

Основні наукові праці вченого присвячені фізиці низьких температур, зокрема, дослідженню теплових властивостей кріокристалів і квантових кристалів, кінетичних явищ у кріогенних рідинах, консервації біологічних об’єктів та їхньої поведінки під час низьких температур. В. Г. Манжелій був відзначений Державною премією УРСР, Державною премією СРСР, орденом «Знак Пошани».

Б. М. Мартос був нащадком українського старшинсько-козацького роду. Він народився у м. Градизьк Полтавської губернії. Після закінчення гімназії у м. Прилуки навчався на механіко-математичному факультеті Харківського університету. Як член української студентської громади підтримував створену у Харкові Революційну українську партію. Неодноразово був заарештований та ув’язнений. Б. М. Мартос — активний учасник революційних подій 1905–1907 років в Харкові та на Полтавщині. З 1905 року — член УСДРП.

Після закінчення університету працював на Волині та Кубані організатором кооперативних об’єднань. У 1917 році — активний учасник українського національно-визвольного руху. Він був членом Центральної Ради та її керівного органу — Малої Ради. З проголошенням незалежності України, Б. М. Мартос був генеральним секретарем земельних справ і головою правління Всеукраїнського кооперативного комітету. У складі Директорії — міністр фінансів, а з квітня 1919 року до вересня цього ж року очолював уряд УНР.

З 1920 року Б. М. Мартос перебував в еміграції в Німеччині та Чехословаччині. Він був одним із організаторів Української господарської академії в Подебрадах. Б. М. Мартос — дійсний член Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка та Української Вільної Академії Наук. Б. М. Мартос був головою, заступником і секретарем Наукової ради Інституту для вивчення СРСР. З 1959 року жив у США. Написав низку праць, присвячених проблемам організації та діяльності кооперативних об’єднань різного типу.

Народився у м. Харків. Протягом 1939–1941 років навчався на фізичному факультеті Ленінградського державного університету. У 1945 році закінчив Харківський державний університет.

З 1945 до 1961 року працював у Харківському державному університеті. З 1961 року — завідувач відділу математичної фізики Фізико-технічного інституту низьких температур, одночасно працював за сумісництвом у Харківському державному університеті.

Наукові праці В. О. Марченка присвячені функціональному аналізу, математичній фізиці. Вчений розробив методи розв’язування зворотних задач теорії розсіювання, одержав асимптоматичні формули для спектральних функцій, запровадив поняття узагальненої спектральної функції, обґрунтував теорію крайових задач з дрібнозернистою межею. Також вченим спільно з Л. А. Пастуром було створено новий напрям теоретичної фізики — спектральна теорія випадкових матриць і випадкових операторів.

В. О. Марченко — академік Академії наук УРСР, академік Академії наук СРСР, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Ленінської премії, Державної премії України, премії імені М. М. Крилова, М. М. Боголюбова та імені М. О. Лаврентьєва. Був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та Ярослава Мудрого V і ІV ступенів. Вчений має звання почесного доктора Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Народився у с. Іванівка (тепер Харківської області) у дворянській родині. У 1862 році закінчив Другу Харківську гімназію із золотою медаллю, а в 1864 році — природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Вчений спеціалізувався в Німеччині у Р. Лейкарта та К. Зібольда, вивчав ембріологію безхребетних в Італії. Магістерську та докторську дисертації І. І. Мечников захистив у Санкт-Петербурзькому університеті. У 1870–1882 роках обіймав посаду професора у Новоросійському університеті в Одесі.

Ним було організовано першу в Україні і Російській імперії бактеріологічну станцію. Протягом 28 років І. І. Мечников завідував лабораторією Пастерівського інституту. Створив першу вітчизняну школу мікробіологів, імунологів та патологів.

І. І. Мечников — автор багатьох наукових праць у галузі біології та медицини, був одним із засновників еволюційної ембріології, запропонував оригінальну теорію походження багатоклітинних тварин. У 1882 році винайшов явище фагоцитозу, на основі якого розробив фагоцитарну теорію імунітету. За це відкриття у 1901 році він отримав Нобелівську премію у галузі фізіології та медицини.

І. І. Мечников — почесний член багатьох Академій наук, наукових товариств та інститутів. Його ім’ям названо Одеський національний університет.

Народився у с. Новопавлівка Межівського повіту на Катеринославщині (тепер Дніпропетровської області) у сім’ї священика. У 1922 році закінчив семирічну школу, згодом — Харківський технікум сходознавства. Працював бібліотекарем у Будинку літератури імені В. Блакитного. В. О. Мисик закінчив Харківський університет. Брав участь у Великій Вітчизняній війні. Почав друкуватися з 1923 року. Він був членом таких літературних організацій як «Плуг», «Пролітфронт», ВУСПП.

У 1934 році був заарештований органами ДПУ, а вже наступного року засуджений особливою нарадою при НКВС СРСР на 5 років ув’язнення у виправно-трудових таборах як член попівської родини, за те, що мав зв’язок з українськими націоналістичними елементами. Покарання відбував на Соловках. Був реабілітований у 1956 році.

Протягом 1950–1970 років видав поетичні збірки «Вибране», «Борозни», «Верховіття», «Чорнотроп», «Біля криниці» та інші. В. О. Мисик перекладав на українську з англійської мови твори Дж. Байрона, П. Шеллі, Р. Бернса, У. Уітмена; зі східних мов — твори Абул-касима Фірдоусі, Сааді, Омара Хайяма та інших. У 1977 році за внесок у розвиток перекладацької справу був нагороджений премією імені М. Рильського, медалями СРСР та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Народився у м. Харків у сім’ї службовця. У 1930 році закінчив хімічну профшколу, працював на заводі «Електросталь», згодом на Харківському тракторному заводі техніком-ливарником.

У 1939 році закінчив вечірнє відділення філологічного факультету Харківського університету. З листопада 1939 року перебував у лавах Червоній Армії. Брав участь у радянсько-фінляндській війні та Великій Вітчизняній війні сержантом піхоти, потім працівником дивізійної газети. Наприкінці червня 1942 року потрапив у полон до німців. Перебував у концентраційному таборі на о. Узедом. Після визволення в квітні 1945 року І. Л. Муратов знову перебуває в лавах Радянської Армії. Демобілізований у жовтні 1945 року. У повоєнні роки працював головним редактором газети «За возвращение на Родину», яка видавалася в Берліні.

Почав друкуватися на початку 30-х років у харківських періодичних виданнях. У довоєнних збірках віршів та поемах («Комсографік», «Загибель синьої птиці», «Зелені зозулі» та інших) розкривав духовний світ молодого покоління. Спогадам про війну, фашистський полон, роздумам про соціально-політичні та моральні проблеми повоєнного життя присвячені такі збірки поезій та поеми як «Сповідь солдата», «Повість про щастя» тощо. Вагому частину творчого доробку письменника становлять прозові твори, літературно-критичні та публіцистичні статті, твори для дітей. І. Л. Муратов — член Спілки письменників України. Був нагороджений орденами Жовтневої революції, «Знак Пошани», Трудового Червоного Прапора та медалями СРСР.

Народився у м. Архангельськ у сім’ї службовця. У 1929 році закінчив біологічний факультет Харківського інституту народної освіти. Протягом 1929–1934 років був аспірантом Зоолого-біологічного інституту, асистентом кафедри людини і тварини Харківського інституту народної освіти. У 1930–1953 роках — працівник Харківського зоотехнічного інституту, а з 1953 року — директор Інституту біології Харківського університету.

В. М. Нікітін мав звання заслуженого діяча науки УРСР. Він був членом-кореспондентом, академіком Академії наук УРСР. Тривалий час очолював правління Харківського відділення товариства «Знання» та Харківське обласне наукове товариство фізіологів.

Наукові дослідження вченого присвячені проблемам вікової, порівняльної фізіології та біохімії тварин, ендокринології травлення у жуйних, вікової та порівняльної гематології, також дослідженню ролі нервової системи в регуляції процесів старіння тощо. Основні наукові праці — «Анабіоз», «Гематологический атлас сельскохозяйственных и лабораторных животных» «Біологія і проблеми довголіття» та інші. За свої наукові праці, присвячені проблемам старіння і довголіття, В. М. Нікітін був нагороджений Державною премією України, премію імені О. О. Богомольця.

Народився у м. Ходорів Львівської області в родині священика. В 1987 році закінчив середню школу. Тоді ж поступив на роботу у Львівське єпархіальне управління, у 1989 році перейшов працювати до Харківського єпархіального управління. У 1990 році О. В. Легкого було висвячено в сан диякона, а в 1992 році — в сан священика. Наступного року був возведений у сан протоієрея.

У 1993 році закінчив Одеську духовну семінарію, а в 1998 році — Київську духовну академію. В 2009 році отримав кваліфікаційний рівень бакалавра на історичному факультеті Харківського університету. Згодом був призначений настоятелем Свято-Сергієвої громади Харкова з послухом будувати храм. 20 квітня 2000 року був пострижений у чернецтво з імʼям Онуфрій. Згодом відбулася хіротонія в єпископа Ізюмського, вікарія Харківської єпархії.

8 травня 2012 року призначений керуючим єпархією Харківською і Богодухівською. У 2013 році возведений у сан митрополита.

Народився у с. Пашенне (тепер с. Пашенівка Полтавської області) у дворянській сім’ї. Спочатку навчався у Будинку виховання для зубожілих дворян при Полтавській гімназії. Згодом перейшов до Полтавської гімназії. У серпні 1817 року став студентом фізико-математичного відділення Харківського університету. М. В. Остроградський так захопився наукою, що вже у 1818 році, коли йому ледь виповнилося 17 років, склав іспити за трирічний курс навчання і незабаром отримав атестат. У 1820 році склав іспити за університетський курс. Ректор Т. Ф. Осиповський запропонував присвоїти йому вчений ступінь кандидата, однак ця пропозиція не дістала підтримки у частини професури. За розпорядженням Міністерства народної освіти М. В¸Остроградському не надали ступеня кандидата наук та відібрали атестат, що був виданий у 1818 році.

Незважаючи на це, юнак вирішив поїхати до Парижа для удосконалення своїх знань. У 1822–1827 роках перебував у Франції, слухав лекції таких відомих вчених як А. М. Ампер, О. Л. Коші та інших. У грудні 1829 року М. В. Остроградський був обраний ад’юнктом з прикладної математики Петербурзької академії наук. У 1830 році за наукові праці в галузі математики та механіки вчений отримав звання екстраординарного, згодом ординарного академіка Петербурзької академії наук.

Коло наукових інтересів М. В. Остроградського було надзвичайно широким. Його основні наукові праці стосувалися математичної фізики, математичного аналізу, теоретичної механіки. Важливих результатів він досяг у галузі математичного аналізу, зокрема, відкрив формулу зв’язку інтегралу щодо об’єму з інтегралом за поверхнею, відому в науці як «формула Остроградського».

М. В. Остроградський брав активну участь у роботі різноманітних комісій Академій наук: з введення григоріанського календаря в Росії, астрономічного визначення міст в імперії, з введення в Росії десяткової системи мір тощо.

Ґрунтовні дослідження М. В. Остроградського у галузі механіки, математичного аналізу та багаторічна плідна педагогічна діяльність, створення наукової школи принесли йому славу найвидатнішого математика свого часу.

М. В. Остроградський — автор багатьох підручників, навчальних посібників, курсів лекцій. Список друкованих праць вченого нараховує понад 100 назв. Його було обрано почесним доктором Віденського та Гельсінгфорського університетів, членом-кореспондентом Туринської, Римської, Паризької академій наук. У 1859 році отримав звання почесного члена Харківського університету. Був нагороджений орденами Святої Анни І ступеня і Святого Володимира ІІ ступеня.

Народився у м. Тьоткіно Курської області (Російська Федерація) у родині хіміка-технолога цукрозаводу. Після закінчення школи вступив до Воронезького університету. На початку 50-х років серед кращих студентів був переведений до Харківського університету на фізико-математичний факультет для вивчення ядерної фізики.

У 1971 році С. В. Пелетмінський очолював лабораторію статистичної фізики Фізико-технічного інституту Академії наук УРСР, пізніше за рекомендацією О. І. Ахієзера став керівником відділу теоретичної фізики, де працює і дотепер. У 1959 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1966 році став доктором фізико-математичних наук. У 1978 році С. В. Пелетмінський був обраний членом-кореспондентом, в 1990 році — дійсним членом Національної академії наук України.

Наукові дослідження вченого пов’язані з теорією магнітоакустики магнетиків. Ці розробки проводилися разом з О. І. Ахієзером та В. Г. Бар’яхтаром і були опубліковані в монографії «Спиновые волны», яка стала найґрунтовнішим дослідженням динаміки магнітоупорядкованих середовищ.

Пізніше С. В. Пелетмінський зі своїми учнями узагальнив метод скороченого опису квантових систем з порушеною симетрією. Останні роботи вченого присвячені методам дослідження надплинності та фазових переходів у ядерній матерії. Це новий перспективний напрям на межі ядерної та статистичної фізики, який дозволить вивчати процеси у пульсарах (нейтронних зірках). Створив наукову школу зі статистичної фізики. Він є автором понад 200 наукових публікацій.

С. В. Пелетмінський — лауреат Державної премії України, премій Академії наук УРСР імені К. Д. Синельникова, М. М. Крилова, М. М. Боголюбова.

Народився у м. Короча Курської губернії (тепер Бєлгородської області). З 1937 року навчався на математичному відділенні Харківського університету, під час Великої Вітчизняної війни — у Військово-повітряній інженерній академії імені М. Є. Жуковського у Москві (Російська Федерація), яку закінчив у 1945 році. Згодом працював у Центральному аерогідродинамічному інституті та одночасно вчився в аспірантурі Московського університету. У 1947 році перейшов працювати до Харківського університету. У 1948 році захистив кандидатську дисертацію. За свої дослідження був нагороджений Сталінською премією.

У 1959–1960 роках працював в Інституті математики Академії наук УРСР, а з 1960 року — у Фізико-технічному інституті низьких температур Академії наук УРСР і паралельно в Харківському університеті. З 1978 року — голова Харківського наукового центру Академії наук УРСР.

Основні напрямки досліджень О. В. Погорєлова — загальна геометрія та геометрія пружних оболонок. За праці з теорії випуклих поверхонь був нагороджений Державною премією СРСР. Вчений знайшов розв’язання багатомірної проблеми Мінковського і четвертої проблеми Гільберта, створив школу математиків. Він був автором багатьох підручників для університетів та шкіл з геометрії.

О. В. Погорєлов був лауреатом Міжнародної премії імені М. І. Лобачевського, лауреатом Державної премії України, премії імені М. М. Крилова. Він мав звання члена-кореспондента, академіка Національної академії наук України, академіка Академії наук СРСР, почесного доктора Харківського університету, почесного громадянина м. Харків. За праці, написані протягом 1956–1960 років, отримав Ленінську премію. Також був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та багатьма іншими урядовими нагородами.

Народився у с. Гаврилівка (тепер Полтавської області) у родині малозаможного дворянина. Середню освіту одержав у Радомській гімназії. Навчався на юридичному, а згодом — на історико-філологічному факультетах Харківського університету, який закінчив у 1856 році. Спочатку викладав у Першій Харківській гімназії, згодом під впливом П. Лавровського розпочав досліджувати історію російської мови. Підготував і захистив магістерську десертацію «О некоторых символах в славянской народной поэзии», докторську дисертацію «Из записок по русской грамматике».

З 1861 року — ад’юнкт кафедри російської словесності Харківського університету, а з 1875 року — ординарний професор. У 1862 році побував у Німеччині, де слухав лекції з санскриту в Берлінському університеті. Після повернення О. О. Потебня — доцент кафедри слов’янського мовознавства і секретар історико-філологічного факультету. У 1874 році за докторську дисертацію «Из записок по русской грамматике» отримав Ломоносівську премію. Цього ж року був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук.

О. О. Потебня — автор наукових праць із загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії. Йому належав перший віршований переклад на українську мову «Одисеї» Гомера. Він редагував зібрання творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, П. П. Гулака-Артемівського, поетичну збірку І. І. Манжури. О. О. Потебня був одним із перших у вітчизняній науці представників психологічної школи в літературознавстві, обґрунтувавши взаємозв’язок мови й мислення, психологічні механізми творчості. Мовознавець відстоював ідею братерства народів, збереження різних мов і культур. В умовах царської Росії виступав на захист пригнобленої української мови.

Народився у с. Валентіїв (тепер Чернігівської області). У 1896 році закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Деякий час мешкав у Москві. Протягом 1901–1902 років працював статистиком і завідувачем статистичного відділу Херсонської повітової земської управи.

В. В. Різниченко здійснював геологічні та географічні дослідження на Тянь-Шані, Алтаї. За дослідження Алтаю був нагороджений медаллю імені М. М. Пржевальського. З 1916 року працював в Україні — вивчав Лівобережжя, Середнє Придніпров’я, зокрема Канівські гори. Вчений зробив нове ґрунтовне дослідження стратиграфії та тектоніки цього району, вперше в Україні встановив дислокації антропогенового віку. Він був одним із перших організаторів геологічної зйомки в Україні.

З 1918 року — член Української геологічної комісії. З 1929 року — академік Академії наук УРСР. Протягом 1930–1932 років — директор Науково-дослідного геологічного інституту Академії наук УРСР.

В. В. Різниченко — автор наукових праць з питань загальної, динамічної та регіональної геології, гідрогеології, географії, археології. Зробив перші геологічні та тектонічні карти Південного Алтаю. Також В. В. Різниченко відомий і як художник та поет. Він працював у галузі політичної карикатури, свої поезії друкував у літературно-артистичному альманасі «Терновий вінок».

Народилася у м. Валки (тепер Харківської області). З 1927 року працювала у Харкові вчителем початкових класів. Протягом 1934–1938 років навчалася на географічному факультеті Харківського університету. Після закінчення навчання Н. В. Самойлик працювала вчителем географії, заступником директора. З 1944 року до 1972 року — директор середньої школи № 126 м. Харків.

Н. В. Самойлик — заслужений вчитель УРСР. Вона неодноразово обиралася депутатом Ленінської районної ради і Харківської міської ради депутатів трудящих. У серпні 1968 року була делегована на Всесоюзний з’їзд вчителів СРСР. 6 серпня 1968 року Указом Президії Верховної ради СРСР Н. В. Самойлик присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Була нагороджена медаллю імені А. С. Макаренка.

Народився у м. Київ. У 1972 році з відзнакою закінчив фізико-технічний факультет Харківського державного університету. В. П. Семиноженко — доктор фізико-математичних наук, професор, з 1992 року — академік Національної академії наук України, член Президії Національної академії наук України, голова Північно-Східного наукового центру та Національного фонду «Україна — дітям».

Понад десять років очолював Науково-технологічний концерн «Інститут монокристалів» Національної академії наук України. У 1996–1998 роках — міністр України у справах науки і технологій, у 1999 році та 2001–2002 роках — віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань, протягом 2001–2014 років — голова Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України. У 1994–2001 роках — депутат Верховної Ради України ХІІІ та ХІV скликань.

В. П. Семиноженко — двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів, «Святого князя Володимира» IV ступеня, князя Ярослава Мудрого V ступеня, Міжнародною премією в галузі ядерної фізики. Він є автором понад 300 наукових праць та винаходів. Його сферою захоплень також є мистецтво та спорт. В. П. Семиноженко — член Національної спілки художників України, почесний академік Академії мистецтв України, з 2000 року — почесний доктор Харківського університету.

Народився у с. Новобєлгород (тепер смт. Печеніги Харківської області) в сім’ї генерала Російської армії. Навчався у Другій Харківській гімназії. Після її закінчення вступив на природознавче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Студентом брав уроки живопису у вчителя малювання своєї гімназії — видатного українського художника і педагога ХІХ століття Д. І. Безперчого.

Згодом Г. І. Семирадський навчався у Петербурзькій академії мистецтв, тривалий час перебував за кордоном. Тільки за період навчання в цьому навчальному закладі нагороджений 5-ма срібними і 2-ма золотими медалями, отримав звання класного художника 1-го ступеня з правом перебування за кордоном за рахунок коштів академії.

Г. І. Семирадський майже постійно перебував у Римі. Його художні твори, переважно на біблейські сюжети, були високо оцінені Петербурзькою академією мистецтв та іноземними академіями. Всесвітню відомість отримала картина «Світочі Християнства», за виконання якої художник отримав звання професора.

Найвідоміші його твори: «Римляни блискучих часів цезаризму», «Танок серед мечів», «Воскресіння Христово» та інші. Гордістю однієї з кращих будівель оперних театрів Європи — Львівського — є завіса роботи Г. І. Семирадського «Парнас». Він був учасником всесвітніх художніх виставок у Відні, Парижі тощо та пересувних академічних виставок Росії в Одесі, Ризі, Києві та інших містах. Г. І. Семирадський — дійсний член Петербурзької академії мистецтв, член Академії красних мистецтв у Берліні, Стокгольмі та Римі, член-кореспондент Паризької академії красних мистецтв. Художник мав звання кавалера французького ордену Почесного легіону. Його картини зберігаються в музеях і картинних галереях Кракова, Москви, Санкт-Петербурга, Харкова, Львова та багатьох інших міст.

Народився у с. В’язовому (тепер Сумської області) в сім’ї селянина. Після закінчення школи вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету. У вересні 1941 року був мобілізований до лав Червоної армії, брав участь в оборонних боях Південно-Західного фронту. З червня 1942 року до лютого 1943 року — курсант, а згодом лейтенант Новоград-Волинського піхотного училища, брав участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками у складі Північно-Західного, Брянського, Першого Прибалтійського фронтів. Був командиром мінометного взводу.

За виявлену мужність та уміле керівництво підрозділом під час форсування Західної Двіни Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 липня 1944 року В. П. Симону надано звання Героя Радянського Союзу.

З листопада 1944 року до травня 1945 року — слухач Орловських курсів удосконалення офіцерів запасу, згодом став викладачем цих курсів. Після демобілізації В. П. Симон продовжив навчання на математичному відділенні фізико-математичного факультету Харківського університету, який закінчив у 1948 році. Свою професійну діяльність вирішив пов’язати зі школою. Тому понад 30 років після закінчення університету працював вчителем фізики та астрономії, завучем Охтирської середньої школі № 1. Удостоєний звання «Заслужений вчитель України» та нагороди «Відмінник народної освіти».

Народився у с. Рябушки (тепер Сумської області). Закінчив медичний факультет Харківського університету. У 1911 році працював у Харківському жіночому медичному інституті. Протягом 1914–1920 років — військовий лікар-хірург, з 1921 року — головний лікар Харківського медико-механічного інституту. З 1926 року і до кінця життя працював директором Науково-дослідного інституту ортопедії та травматології. Був завідувачем першої в Україні кафедри ортопедії при Харківському інституті вдосконалення лікарів. З 1935 року — член-кореспондент Академії наук УРСР, з 1936 року — заслужений діяч науки УРСР.

Наукові праці М. І. Ситенка присвячені питанням воєнно-польової хірургії, псевдоартрозів, застосуванню кісткової пластики, вроджених деформацій опорно-рухового апарату тощо. Він запропонував кілька ортопедичних операцій, створив нові форми травматологічних лікувальних установ в Україні.

У 1940 році ім’я М. І. Ситенка було надано Українському науково-дослідному інституту ортопедії та травматології у м. Харків. На його честь встановлено меморіальну дошку на будівлі Науково-дослідного інституту ортопедії та травматології.

Народився у м. Борисоглєбськ (тепер Воронезької області, Російська Федерація). У 1916 році закінчив Харківський університет, залишився працювати асистентом, а з 1929 року перебуває на посаді професора. А. О. Слуцкін створив кафедру фізики, фізичні лабораторії в Українському комуністичному університеті імені Артема. У 1928 році перебував у закордонному відрядженні, працював у лабораторії Барнгаузена. Одночасно з 1930 року — завідувач сектором електромагнітних коливань Харківського фізико-технічного інституту. З 1939 року — член-кореспондент, а з 1948 року — академік Академії наук України. У 1937 році А. О. Слуцкін отримав ступінь доктора фізико-математичних наук.

Спільно з Д. М. Штейнбергом побудував один із перших магнетронних генераторів. Він розробив магнетронні методи генерування радіохвиль, створив трикоординатну радіолокаційну станцію дециметрового діапазону, що дозволяла визначати координати літака на відстані до 50 км.

А. О. Слуцкін був засновником наукової школи фізики. Серед його учнів були О. Я. Усиков, С. Я. Брауде та інші. Опублікував понад 50 наукових праць, що були присвячені електромагнітним коливанням. Вчений був нагороджений грамотами Верховної Ради УРСР і Верховної Ради Казахської РСР, медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне».

Народився у м. Москва в родині військового. У 1930 році переїхав до Харкова, працював на будівництві Харківського тракторного заводу.

У 1934 році став студентом філологічного факультету Харківського університету, пізніше перейшов до Київського університету, який закінчив у 1939 році. Під час Великої Вітчизняної війни працював у армійських газетах.

Працюючи на ХТЗ, почав писати вірші, які друкувалися у журналах «Гарт» і «Червоний шлях». Згодом видав кілька книжок нарисів, зокрема, «Прощай, обушок», «З історії ХТЗ» та збірки поезій «Погляд вперед», «Тракторобудні» та інші.

В. М. Собко написав та видав різні за жанром та тематикою повісті, романи, серед яких «Справа прокурора Малахова», «Скеля дельфін», «Запорука миру» та інші. Також він писав і драматичні твори, зокрема «На заставі», «Життя починається знов», «Київський зошит» та інші. Основні теми творчості — події війни і життя радянських людей післявоєнного часу. Його твори характеризуються наявністю морально-етичної проблематики, динамічним сюжетом і гострою інтригою.

Популярність письменнику принесла трилогія «Звездные крылья». За роман «Запорука миру» отримав Державну премію СРСР, а за роман «Лихобор» — Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Народився у м. Харків у сім’ї професора словесного відділення Харківського університету П. І. Сокальського. Закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. У 1855 році — здобув ступінь магістра хімії. З 1856 року П. П. Сокальський працював чиновником Департаменту сільського господарства у Петербурзі. У 1856–1857 роках — особистий секретар російського консула у Нью-Йорку.

З 1858 року жив в Одесі. Саме за участю П. П. Сокальського було відновлено діяльність Філармонічного товариства. Видавав та редагував газету «Одесский вестник». У 1864 році брав участь в організації у м. Одеса Товариства любителів музики (згодом — Одеське відділення Російського музичного товариства). Протягом 1862–1863 років навчався у Петербурзькій консерваторії.

У творчому доробку П. П. Сокальського опери, зокрема «Мазепа» (за поемою О. С. Пушкіна «Полтава»), «Облога Дубна» (за повістю М. В. Гоголя «Тарас Бульба») та інші, кантата «Бенкет Петра Великого», балада «Слухай». Загалом композитор написав понад 40 романсів, зокрема, серед них і на слова Т. Г. Шевченка, займався обробкою українських, російських та білоруських народних пісень. Посмертно була видана збірка «Малоросійські і білоруські пісні, зібрані П. Сокальським». П. П. Сокальський був автором ґрунтовної фольклористичної праці «Руська народна музика, російська і українська, в її будові мелодичній і ритмічній і відмінності її від основ сучасної гармонічної музики».

Народився на станції Дебальцево Донецької області у родині шахтаря. Закінчив 2 класи сільської школи, вчився у ремісничому училищі на слюсаря, пізніше — в сільськогосподарській школі. Згодом В. М. Сосюра працював на содовому заводі та в шахті. Брав участь у громадянській війні спочатку в лавах армії УНР, а згодом — на боці Червоної армії. Друкуватися почав з 1917 року.

У 1922–1923 роках навчався в Комуністичному університеті імені Артема в м. Харків, згодом — на робітничому факультеті Харківського інституту народної освіти. У 20-х роках було видано кілька збірок його поезій, серед яких «Червона зима», «Місто», «Сніги», роман «Тарас Трясило». Інтенсивно друкувався у 30-х роках і на початку 40-х років. Був членом таких літературних організацій як «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ та ВУСПП.

Під час Великої Вітчизняної війни В. М. Сосюра — кореспондент фронтової газети. У 1957–1958 роках були надруковані його твори у 3-х томах, а також окремо «Лірика». Загалом поет видав понад 40 збірок поезій, які увійшли до 10-томного зібрання творів.

За збірку поезій «Щоб сади шуміли» отримав Державну премію України, за книги лірики «Ластівки на сонці» та «Щастя сім’ї трудової» — премію імені Т. Г. Шевченка. У 1951 році зазнав гострої критики і звинувачень у буржуазному націоналізмі за патріотичну поезію «Любіть Україну». В. П. Сосюра нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора і «Знак Пошани». Був обраний членом правління Спілки письменників України.

Народився у м. Ярославль у сім’ї професора словесності. У 1812 році його родина переїхала до Харкова. Спочатку одержав освіту у пансіоні, а потім у Харківському університеті на етико-політичному відділенні філософського факультету.

Після закінчення університету І. І. Срезнєвський кілька років викладав у навчальних закладах міста, був домашнім вчителем, водночас займався статистикою, політичною економією, юриспруденцією та історією.

На початку 30-х років навколо І. І. Срезнєвського утворилася група любителів народної словесності. За їх участі під керівництвом І. І. Срезнєвського та І. В. Росковшенко у 1831 році був надрукований «Харківський альманах» — перше в Україні видання подібного типу, на сторінках якого були опубліковані зразки української народної творчості, вірші, балади, наукові і літературно-критичні статті. Наступного року вийшли друком «Словацкие песни», записані та впорядковані І.І. Срезнєвським, а протягом 1833–1838 років — фольклорно-історичний збірник «Запорожская старина».

У 1837 році після захисту магістерської дисертації він отримав посаду професора політекономії та статистики в Харківському університеті. Згодом за дорученням університету мав наукове відрядження за кордон з метою вивчення слов’янських мов.

З 1842 року читав у Харківському університеті курс слов’янознавства, в основу якого були покладені матеріали, зібрані під час відрядження. Згодом викладав у Петербурзькому університеті.

Наукова спадщина І. І Срезнєвського нараховує майже 800 друкованих праць з різних питань російської та слов’янської філології, історії, культури, політекономії та права, етнографії та фольклору, археології та джерелознавства, археографії та палеографії, педагогіки та методики викладання мов. Він одним із перших визнав, що українська мова є окремою слов’янською мовою.

І. І. Срезнєвський зібрав, прокоментував і видав велику кількість безцінних пам’яток давньоруської історії та літератури. Йому належить перша у вітчизняній науці спроба створити словник давньоруської мови. Також він написав низку цікавих нарисів про життя і творчість М. В. Ломоносова, Г. С. Сковороди. І. І. Срезнєвський — почесний член Харківського університету.

Народився у с. Кліщинці (тепер Черкаської області) у поміщицькій родині. Залишившись сиротою, виховувався у родині композитора М. В. Лисенка.

Навчався М. П. Старицький на природничому факультеті Харківського університету, згодом перейшов до Київського університету. З 1867 року жив у Києві. Разом з М. В. Лисенком у 1872 році організував Товариство українських сценічних акторів, а у 1883 році стає керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. Протягом 1883–1884 років видавав український альманах «Рада».

М. П. Старицький зробив значний внесок у розвиток українського професійного театру. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п’єс, він написав багато оригінальних драматичних творів, зокрема, п’єси «Не судилось», «Талан» тощо. Він був автором поетичних творів, романів, повістей, оповідань, нарисів, а також перекладів О. С. Пушкіна, Дж. Байрона, Г. Гейне та інших. М. П. Старицький записував народні пісні, писав лібрето до опер М. В. Лисенка.

Народився у м. Нижній Новгород у родині священика. Вищу освіту здобув на фізико-математичному факультеті Харківського університету. Одним із його вчителів був професор О. М. Ляпунов. Протягом 1889–1906 років В. А. Стеклов працював на кафедрі механіки Харківського університету, одночасно викладав теоретичну механіку у Харківському технологічному інституті. У 1904 році був обраний деканом фізико-математичного факультету Харківського університету. Протягом 1906–1919 років — професор Петербурзького університету, згодом очолив Фізико-математичний інститут Академії наук.

В. А. Стеклов належали наукові праці з математики, фізики, математичного аналізу, гідромеханіки, теорії пружності, історії математики, філософії. Величезна заслуга вченого у створенні теорії замкнутості ортогональних систем функцій.

В. А. Стеклов був членом Харківського і Московського математичних товариств, почесним член Ленінградського математичного товариства, член-кореспондентом Геттингенської академії наук, академіком Академії наук СРСР, віце-президентом Академії наук СРСР. Ім’ям В. А. Стеклова було названо Математичний інститут Російської академії наук у Москві (Російська Федерація).

Народився у с. Лучків (тепер Бєлгородської області, Російська Федерація). У 1916 році закінчив Харківський університет. З 1918 року працював у сільськогосподарському інституті, а протягом 1921–1941 років та 1944–1960 років — в Харківському інституті народної освіти. Одночасно працював в Українському науково-дослідному інституті захисту рослин та в Інституті генетики і селекції Академії наук УРСР. Під час Великої Вітчизняної війни, перебуваючи в м. Каттакурган (Узбекистан), запропонував методи протруювання насіння і ґрунтів, що дозволило значно підвищити врожайність бавовни.

Т. Д. Страхов — член-кореспондент Академії наук УРСР, заслужений діяч науки УРСР, почесний член Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна. Вчений запропонував теорію патологічного процесу в рослинах, згідно з якої хвороба — це складна взаємодія хворої рослини, збудника хвороби та умов існування; розробив агротехнічні та хімічні заходи, спрямовані на підвищення імунітету рослин проти захворювань. Т. Д. Страхов — автор понад 90 праць з фітопатології.

Народився у м. Харків у родині професора Харківського університету, належав до четвертого покоління представників відомої сім’ї, що зробила вагомий внесок у розвиток світової астрономічної науки.

Після закінчення гімназії навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету. Ще в студентські роки захопився астрономією. Після закінчення навчання залишається в університеті для отримання професорського звання, але після зайняття Харкова армією генерала Денікіна разом з іншими студентами та молодими викладачами вступив до її лав. У 1920 році емігрував до США, де працював асистентом, а згодом професором астрономії Чиказького університету, директором Йоркської обсерваторії. Вчений також заснував при Техаському університеті обсерваторію Мак-Дональд. Протягом 1959–1962 років О. Л. Струве — директор Національної радіоастрономічної обсерваторії США м. Грін Бенк. За його ініціативи в обсерваторії було споруджено найбільший на той час у США 42-метровий радіотелескоп. У 1952 році вчений був обраний президентом Міжнародного астрономічного союзу.

Наукові дослідження О. Л. Струве присвячені питанням теоретичної і практичної спектроскопії, фізики зоряних атмосфер. Він один із перших серед астрономів виявив і довів обертання одиночних зірок. Разом з Г. А. Шайном розробив метод визначення швидкостей осьового обертання зірок. Вчений також проводив дослідження спектрів пекулярних зірок, міжзіркового газу й полів іонізованого водню. Він був автором гіпотези еволюції зірок. О. Л. Струве — почесний член Лондонського Королівського товариства та багатьох інших академій наук та наукових товариств.

Народився в м. Петербург у дворянській родині. Закінчив зі срібною медаллю Другу Харківську гімназію, а у 1875 році — історико-філологічний факультет Харківського університету, в якому й працював приват-доцентом, потім професором, був завідувачем університетського етнографічного музею, у 1897–1919 роках — головою Харківського історико-філологічного товариства.

М. Ф. Сумцов був одним із ініціаторів заснування Української академії наук та відкриття у Харкові громадської бібліотеки (зараз Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка). Він є автором понад 1500 наукових праць з української фольклористики та етнографії, історії української літератури XVIII–XX століть. Окрему сторінку у його науковій діяльності становлять праці, присвячені етнографії та історії Слобожанщини. Науковець працював над створенням систематизованої історії української літератури XVII— XVIIІ століть, склав хрестоматію української літератури. Низка праць присвячена історії західноєвропейської літератури, образотворчому мистецтву.

М. Ф. Сумцов був відомий і як захисник та популяризатор української національної культури. Він активно відстоював право на існування української мови у друкованих виданнях та під час викладання навчальних дисциплін у початковій, середній та вищій школі. Після Революції 1905 року саме М. Ф. Сумцов, перший серед харківської професури, почав читати лекції українською мовою.

Народився у м. Харків у родині професора хімії. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив зі ступенем кандидата, підготувавши твір «О значении эпохи Гуса и его последователей в истории европейской цивилизации».

У березні 1852 року отримав посаду ад’юнкта кафедри російської словесності Петербурзького університету. Після захисту докторської дисертації «О древней русской летописи как памятнике литературы» отримав ступінь доктора слов’яно-руської філології. 3 1860 року — екстраординарний, а з 1864 року — ординарний професор кафедри російської словесності історико-філологічного факультету Петербурзького університету. Протягом 1858–1860 років перебував у науковому відрядженні за кордоном. Під час цієї подорожі М. І. Сухомлинов відвідав Австрію, Чехію, Сербію, слухав в університетах лекції зі слов’янознавства, неодноразово зустрічався з відомими ученими та громадськими діячами.

Після повернення до Росії опублікував в «Русском вестнике» розраховану на широке коло читачів серію статей про громадсько-політичне становище слов’янського населення в Австро-Угорщині, про його культуру та літературу.

М. І. Сухомлинов рецензував праці з порівняльного та слов’янського мовознавства. Йому належали літературознавчі дослідження творів О. М. Радищева, М. В. Ломоносова, М. І. Новикова та інших письменників, а також праці, присвячені історії Російської академії наук, історії освіти в Росії за часів Олександра І. М. І. Сухомлинов був обраний почесним членом Петербурзького, Казанського, Київського та Харківського університетів.

Народився на Харківщині у родині селянина-кріпака. Навчався у механічних майстернях Харківського університету. 3 1880 року керував механічними майстернями Новоросійського університету у м. Одеса.

Й. А. Тимченко — автор багатьох оригінальних винаходів, зокрема, автоматичних метеорологічних, фізичних, астрономічних приладів. Брав участь у створенні першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберга. У 1893 році разом із фізиком М. О. Любимовим змайстрував скачковий механізм «слимак», який було використано для удосконалення стробоскопу. Принцип дії цього механізму, винайденого у співавторстві з М. П. Фрейденбергом, став основою для нового апарату «кінетоскопу». У січні 1894 року на ІХ з’їзді Товариства дослідників природи та лікарів Російської імперії Й. А. Тимченко за допомогою апарату продемонстрував зображення на екрані, випередивши таким чином західноєвропейських винахідників Л. Ж. Люм’єра, Ж. Демені, М. Складановського. Ця подія відбулася за рік до появи кінематографу в Європі.

Народився у м. Умань Черкаської області. Навчався на фізико-математичному факультеті Дніпропетровського державного університету. Також закінчив ядерне відділення фізико-математичного факультету Харківського державного університету.

Протягом 1952–1987 років В. Т. Толок працював у Харківському фізико-технічному інституті, з 1988 року завідував лабораторією Харківського державного університету. З 1973 до 1987 року — постійний член Радянсько-американської координаційної комісії з термоядерної енергетики.

Наукові дослідження вченого стосуються фізики та техніки прискорювачів, фізики плазми. Під його керівництвом було розроблено і споруджено серію термоядерних установок, зокрема стеляратор «Ураган». В. Т. Толок — член-кореспондент Академії наук УРСР, заслужений діяч науки України. Він є автором майже 200 наукових праць, 18 винаходів та патентів.

Народився у с. Солоному на Харківщині у дворянській родині. Освіту здобував у Другій Московській гімназії, згодом у Першій Київській та у Другій Харківській гімназіях. У 1888 році М. І. Туган-Барановський закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. Однак, його більше захоплювали суспільні науки, тому одночасно з навчанням на фізико-математичному факультеті він екстерном склав іспити і на юридичному факультеті. Стажувався в Англії.

У 1895 році М. І. Туган-Барановський був запрошений на посаду приват-доцента з політичної економії Петербурзького університету. Але вже у 1899 році був звільнений за неблагонадійність. Згодом поїхав на Полтавщину, де працював в місцевому губернському земстві. У 1905 році повернувся до викладацької роботи в Петербурзькому університеті, також читав курс політичної економії в Петербурзькому політехнічному і комерційному інститутах, на Вищих жіночих курсах.

У 1917 році повернувся до України, брав участь у громадсько-політичному житті. У серпні—вересні цього ж року його було призначено Генеральним секретарем Центральної Ради, а у 1919 році — радником з економічних питань Української Директорії. Також М. І.  Туган-Барановський був одним із засновників Українського державного університету у Києві та Української академії наук. Редагував журнал «Українська кооперація», очолював Товариство українських економістів, брав участь в організації Всеукраїнських кооперативних об’єднань.

М. І. Туган-Барановський — автор майже 140 широковідомих наукових праць, присвячених основним питанням економічної науки та її історії, теорії та практиці кооперативного руху. Низку досліджень вченого було перекладено на європейські мови.

Народився у с. Микитівка (тепер Воронезької області, Російська Федерація) в родині поміщика. Навчався у Воронезькому народному училищі та Харківській гімназії. Вищу освіту здобув на математичному відділенні Харківського університету, який закінчив у 1814 році. У 1814–1828 роках — перебував на державній службі у Петербурзі. Згодом був переведений до Іркутська, де паралельно зі службою мандрував Даурією та довкола озера Байкал в пошуках рідкісних рослини. Створив велику ботанічну колекцію. З 1837 року М. С. Турчанинов переїхав до Красноярська та отримав посаду голови Єнісейського губернського правління.

Після завершення державної служби переїхав до Харкова. У цей час працював професором ботаніки, зберігачем ботанічної колекції Харківського університету, продовжував роботу над 2-томною науковою працею «Рослини Байкала-Даурії», каталогом рослин цього регіону, за що отримав у 1857 році Демидівську премію Академії наук.

М. С. Турчанинов написав багато статей, що були опубліковані у виданнях Московського товариства випробувачів природи. Наукові праці вченого були відомі ботанікам й натуралістам не лише Росії, але й Європи. Досліджував рослинний світ Китаю, Японії, Мексики, Австралії та інших країн, описав понад 100 нових родів та понад 1000 нових видів рослин. З 1830 року — член-кореспондент Російської академії наук. Також М. С.  Турчанинова було обрано почесним членом Харківського університету.

Народилася у м. Полтава в сім’ї лікаря. Після закінчення школи вступила на астрономічне відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Вона поєднувала навчання з громадсько-комсомольською роботою в університеті та на факультеті.

У 1941 році повернулася до рідної Полтави, де її і застала німецька окупація. У цей час О. К. Убийвовк організувала підпільну комсомольсько-молодіжну організацію «Нескорена полтавчанка», до якої увійшло 20 юнаків та дівчат. Підпільники проводили антигітлерівську агітацію серед населення міста, встановили зв’язок з партизанськими загонами, приймали по радіо зведення Радянського інформаційного бюро, які використовували для написання листівок, крім того, виготовляли документи та довідки для членів підпільної організації, що давало змогу вільно пересуватися містом і прилеглими селами, проводили диверсійні операції. На початку травня 1942 року були заарештовані усі найактивніші учасники групи, серед них і О. К. Убийвовк. Після жорстоких тортур активістка була розстріляна разом з п’ятьма іншими підпільниками за міським цвинтарем у Полтаві 26 травня 1942 року.

У 20-ті роковини Перемоги над фашистською Німеччиною Указом Президії Верховної Ради СРСР О. К. Убийвовк за мужність і героїзм, виявлені під час боротьби з німецько-фашистськими окупантами, посмертно надано звання Героя Радянського Союзу. Пам’ять про сміливу дівчину та її товаришів збереглася в серцях поколінь. Зокрема, її іменем названо вулиці в Полтаві і Харкові. Також в її честь було названо одну із відкритих у 1974 році малих планет.

Народився у с. Янківка (тепер Сумської області). У 1929 році закінчив Харківський інститут народної освіти. У 1936–1955 роках працював у Харківському фізико-технічному інституті Академії наук УРСР, а з 1955 року — в Інституті радіофізики і електроніки Академії наук УРСР.

Його наукові праці присвячені розробці імпульсних магнетронних генераторів дециметрових і міліметрових радіохвиль і застосуванню їх в радіолокації, дослідженню поглинання та розсіювання радіохвиль, винайденню нових методів в радіотехніці, зокрема радіозв’язку (був одним із винахідників першого в світовій практиці трикоординатного радіолокатора). О. Я. Усиков розробив радіолокаційний спосіб визначення пошкоджень у силових кабелях, висунув і розвинув ідею використання лінзового ефекту іоносфери Землі для створення радіотелескопів рефракторного типу.

Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої революції, Державною премією УРСР.

Народився у с. Нова Таволжанка (тепер Бєлгородської області, Російська Федерація). Після закінчення середньої школи та курсів з підготовки вчителів російської мови і літератури працював учителем і директором неповної середньої школи та заочно навчався у Курському педагогічному інституті.

З грудня 1939 року перебував у лавах Червоної армії. У 1941 році закінчив Чернігівське військово-інженерне училище. З перших днів війни брав участь в оборонних боях як командир саперного взводу у складі механізованого корпусу Південно-Західного фронту. Після поранення та лікування в грудні 1941 року повернувся на фронт командиром інженерно-саперного батальйону у складі Воронезького фронту. Був учасником Курської битви та звільнення Харкова у серпні 1943 року. За вміле командування, хоробрість Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року Д. А. Ушаков отримав звання Героя Радянського Союзу.

Після демобілізації наприкінці 1946 року вступив на відділення журналістики філологічного факультету Харківського університету. Після його закінчення продовжив навчання в аспірантурі. Протягом наступних 30 років працював викладачем, був директором Центральної наукової бібліотеки університету. До останніх днів життя перебував на посаді доцента кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Народився у м. Золотоноша (тепер Черкаської області) у родині службовців. У 1940 році закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. З 1946 року Я. Б. Файнберг працював у Харківському фізико-технічному інституті, а протягом 1949–1972 років — у Харківському державному університеті.

Його наукові праці присвячені фізиці і техніці прискорювачів, фізиці плазми і керованого термоядерного синтезу. У 1947 році вчений розробив лінійний плазмовий бетатрон, обґрунтував теорію лінійних прискорювачів на біжучій хвилі, запропонував нові методи прискорення, зокрема, змінно-фазове фокусування, прискорення хвилями щільності заряду в плазмі і в нескомпенсованих електронних і протонних пучках. Спільно з В. Й. Векслером та Г І. Будкером започаткував колективні методи прискорення. Я. Б. Файнберг також був одним із авторів відкриття пучкової нестійкості плазми та турбулентного нагріву, заклав основи релятивістської та нерелятивістської плазмової електроніки.

Вчений створив наукову школу у галузі фізики та техніки лінійних прискорювачів і плазмової електроніки. Я. Б. Файнберг — член-кореспондент Академії наук УРСР, заслужений діяч науки України. Отримав Державну премію України, орден «За заслуги» ІІ та ІІІ ступенів.

Народився у м. Новочеркаськ. В 1911 році після закінчення Харківського університету працював в астрономічній лабораторії під керівництвом Л. О. Струве. Напередодні Першої світової війни був відряджений до Сорбонни, де у 1914 році захистив докторську дисертацію. Протягом 1915–1920 років викладав у Харківському університеті, згодом у Політехнічному і Педагогічному інститутах в Новочеркаську.

У 1923 році В. Г. Фесенковим було засновано Російський астрофізичний інститут, який він очолював до 1931 року. Вчений також організував Астрофізичний інститут Академії наук Казахської РСР, був керівником Астрономічної ради Академії наук СРСР, а також Комітету з метеоритів Академії наук СРСР. З його ініціативи розпочалося видавництво «Астрономічного журналу».

В. Г. Фесенков — член-кореспондент Академії наук СРСР, академік Академії наук СРСР, академік Казахської академії наук. Він був одним із основоположників астрофізики в СРСР. Основні наукові праці вченого стосуються проблем атмосфери, оптики, астрофізики та космогонії. В. Г. Фесенков одним із перших зацікавився фотометрією зодіакального світла і розробив динамічну теорію цього явища, сконструював фотометр. Він також був автором гіпотези корпускулярного випромінювання зірок та їх утворення з міжзіркового газово-пилевого середовища. Вчений розробив критерій приливної стійкості небесних тіл, який пояснює особливості будови Сонячної системи, утворення та еволюцію галактичних об’єктів, обґрунтував висновок про неможливість існування вищих форм рослинності на Марсі та інших планетах, запропонував оптичні методи зондування верхніх шарів атмосфери, що ґрунтуються на вивченні поляризації розсіяного світла. За наукові досягнення В. Г. Фесенков був нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора й медалями.

Народився у м. Полтава в сім’ї робітника. У 1929 році одночасно закінчив хімічний і фізико-математичний факультети Харківського інституту народної освіти. У 1928 —1929 роках почав працювати в Українському інституті мір та вимірювальних приладів та Інституті металів. З 1934 року — професор Харківського університету, завідувач кафедри фізичної хімії. Протягом 1937–1941 років керував секцією Харківського науково-дослідного інституту хімії при університеті. Згодом працював в Інституті чорної металургії Академії наук України та в Київському державному університеті. У 1955 році організував Інститут металокераміки та спеціальних сплавів Академії наук УРСР. Був головним редактором журналу «Порошковая металлургия».

За свою плідну наукову діяльність І. М. Францевич нагороджений Державною премією УРСР, премією Академії наук СРСР імені П. Т. Соболевського, премією Ради Міністрів СРСР, удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

Наукові праці І. М. Францевича присвячені фізико-хімічному аналізу, металознавству та порошковій металургії. Загалом вчений був автором більше ніж 600 статей та 20 монографій, отримав понад 60 авторських свідоцтв та 14 патентів.

Народився у с. Раховець (тепер Курської області, Російська Федерація) в родині священика. Спочатку навчався у курському повітовому училищі, згодом — у Бєлгородській духовній семінарії. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Після його закінчення до 1889 року викладав у гімназіях Бєлгорода та Харкова. М. Г. Халанський підготував магістерську дисертацію «Великорусские былины Киевского цикла», яку захистив у Петербурзі в 1888 році. З 1889 року — приват-доцент, пізніше професор Харківського університету. Під час написання докторської дисертації виїжджав до Сербії та Австрії, де збирав матеріали південнослов’янського епосу, працював у бібліотеках Бєлграда, Загребу та інших міст. Докторську дисертацію «Южнословянские сказания о Кралевиче Марке в связи с произведениями русского былинного эпоса» захистив у Харківському університеті в 1895 році.

Найважливіші наукові праці М. Г. Халанського присвячені словянському фольклору, російській діалектології та літературній мові, а також російські поезії. Великий вплив на формування наукових інтересів Михайла Георгійовича мав О. О. Потебня, методологія наукових праць вченого сформувалася під впливом Л. Майкова та А. Веселовського.

М. Г. Халанському належить історична праця «Опыт истории Историко-филологического факультета императорського Харьковского университета», яка була підготовлена до 100-річчя Харківського університету.

Народився у с. Мізюринці (тепер Тернопільської області) у сім’ї поета. Він та його менший брат Болеслав отримали початкову освіту вдома. А у 1822 році братів було прийнято до Шляхетного пансіону при Кишинівській духовній семінарії. Після його закінчення А. Т. Хиждеу продовжив навчання в Харківському університеті на юридичному факультеті. В цей період він ближче познайомився з українською культурою.

Після закінчення університету у 1832 році повернувся на Батьківщину в Бессарабію. Невдовзі став почесним доглядачем Хотинського повітового училища на Буковині. Викладав математику, логіку, французьку та російську мови у Вінницькій та Камֹ’янець-Подільській гімназіях. З останньої мусив піти після доносу на нього куратора Київського учбового округу. Згодом він займався адвокатською практикою. За сміливі виступи на захист своїх клієнтів А. Т. Хиждеу неодноразово зазнавав переслідувань з боку царської адміністрації. Так, у 1850 році був перевезений в супроводі двох жандармів до Кишенева, у якому прожив 10 років. До кінця свого життя він господарював та паралельно проводив наукові дослідження у своєму родовому маєтку в с. Керетенці.

Творчості А. Т. Хиждеу притаманний молдавський патріотизм. У багатьох своїх віршах він оспівував місця, пов’язані з визначними подіями, славетними і сумними сторінками історії як Молдови, так і України. Беручи активну участь у філологічному гуртку І. І. Срезнєвського, збирав і досліджував український та молдавський фольклор. А. Т. Хиждеу — один із перших дослідників творчості Г. С. Сковороди. У 1870 році був обраний почесним членом Румунської академії наук.

Народився в с.  Артинів Омської області (Російська Федерація) у сім’ї селянина. Закінчив середню школу та школу вчителів початкових класів. Працював завідувачем Жітовської початкової школи Качузького району.

З серпня 1941 року перебуває у лавах Червоної армії. Воював на Центральному і 1-му Білоруському фронтах. Брав участь у Курській битві та звільненні Білорусі. За успішне виконання бойового завдання під час звільнення с. Чернь В. П. Чижов був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року за мужність і героїзм, виявлені під час форсування Дніпра лейтенанту В. П. Чижову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Після закінчення війни працював секретарем партбюро залізничної станції Кременчук, секретарем Кременчуцького міськкому партії, директором трикотажної фабрики.

У 1951 році В. П. Чижов закінчив Харківську дворічну партійну школу, а в 1954 році — історичний факультет Харківського державного університету імені О. М. Горького. Працював директором школи у м. Кременчук.

В. П. Чижов був нагороджений орденом Леніна, орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступеня, медалями.

Народився у м. Кременчук (тепер Полтавської області). У 1935 році разом з батьками переїхав до м. Чугуїв, де його вітчим отримав посаду начштабу ескадрильї Чугуївської школи пілотів. Після закінчення школи вступив на історичний факультет Харківського університету, але війна перервала його навчання. Був демобілізований у 1945 році, згодом вирішив продовжити навчання, але вже на філологічному факультеті. Б. О. Чичибабіну так і не судилося здобути вищу освіту: у червні 1946 року він був репресований і засуджений до 5 років таборів за антирадянську агітацію.

До Харкова Б. О. Чичибабін зміг повернутися у 1951 році. Згодом закінчив бухгалтерські курси та працював бухгалтером у домоуправлінні. Активно друкувався з 1958 року. В цей період його вірші з’явилися на сторінках журналів «Знамя», «Радуга», «Новый мир», «Юность». Був виключений зі Спілки письменників, поновлений у 1987 році.

Поезії Б. О. Чичибабіна відтворюють трагічний шлях суспільства, несуть відбиток внутрішньої свободи, морального пошуку та відповідальності людини перед Богом. У його творчості органічно поєдналася філософська, громадянська, любовна і пейзажна лірика. У 1990 році за книгу «Колокола» був нагороджений Державною премією СРСР. У 1993 році отримав премію імені А. Д. Сахарова «За громадянську мужність письменника». Ім’ям Б. О.  Чичибабіна названо одну із вулиць Харкова, на якій жив поет.

Літературні псевдоніми — Григорій Шевчук, Юрій Шерех

Народився у м.  Ломжа, Польща. У 1910 році переїхав разом з батьками до Харкова. У 1931 році закінчив Харківський інститут народної освіти, а у 1939 році захистив кандидатську дисертацію під керівництвом Л. А. Булаховського. Працював викладачем, згодом доцентом Українського інституту журналістики і Харківського університету.

У 1943 році виїхав до Львова, а у 1944 році емігрував до Німеччини. З 1946 року — професор Українського вільного університету в м.  Мюнхен, пізніше викладав українську і російську мови у м.  Лунд, Швеція. У 1950 році переїхав до США, де обіймав посаду професора Гарвардського, згодом Колумбійського університетів. Обирався президентом Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, з 1989 року — почесний президент Української Вільної Академії Наук.

Ю. В. Шевельов брав активну участь у науковому та культурному житті української діаспори, був одним із фундаторів Мистецького українського руху в Німеччині та об’єднання українських письменників «Слово» (м. Нью-Йорк). Також він був редактором журналів «Арка», «Сучасність» та організатором товариства «Друзі Харкова» (м. Нью-Йорк).

Ю. В. Шевельов є автором численних праць з історії українського мовознавства (морфології, синтаксису та лексикології), порівняльного аналізу української та інших слов’янських мов. Він здійснив критичний аналіз різноманітних мовознавчих досліджень. Його наукові праці видавалися українською, німецькою та англійською мовами. Ю. В. Шевельов — іноземний член Національної академії наук України, з 1992 року — член редколегії журналу «Мовознавство», з 2001 року — почесний член Харківського університету. Мовознавець був лауреатом премії імені Т. Г. Шевченка.

Народився у м. Харків у родині інженера. Після закінчення гімназії працював учителем. Згодом вступив до Харківського інституту народної освіти, який закінчив у 1927 році. Друкуватися почав у студентські роки в журналі «Червоний шлях». У 1930-ті роки став відомим письменником. Був автором романів, повістей, книг нарисів, присвячених електрифікації СРСР. Найбільшу популярність здобув роман «Інженери». Ю. Ю. Шовкопляс писав також і пригодницькі оповідання.

З 1934 року — член Спілки письменників СРСР. Під час Великої Вітчизняної війни працював спеціальним кореспондентом фронтових армійських газет. Після війни повернувся до Харкова. Був завідувачем кафедри журналістики Харківського університету, головою правління Харківського відділення Спілки письменників України, головним редактором журналу «Прапор».

Народився у с. Охтирка (тепер м. Охтирка Сумської області) у сім’ї службовця, який наприкінці життя отримав дворянське звання. Навчався у Охтирському трикласному повітовому училищі, потім у Першій Харківській гімназії, яку закінчив у 1843 році. Згодом вступив на історико-філологічне відділення філософського факультету Харківського університету. У 1848 році після закінчення вищої освіти працював урядовцем.

Ще під час навчання у гімназії Я. І. Щоголєв робив спроби писати вірші. Його перші твори, написані російською мовою, були надруковані в «Литературной газете», «Отечественных записках», в альманасі «Молодик». В університетський період та пізніше Я. І. Щоголєв виступає насамперед як український поет. У 1861 році, за сприянням Т. Г. Шевченка, кілька його віршів під назвою «Первоцвіт Щоголєва» було надруковано в альманасі «Хата». Найбільш плідними роками у творчості поета стали 1876–1877 роки. Саме в цей час було написано більшість віршів, що увійшли до збірок «Ворскло» та «Слобожанщина». У своїх творах Я. І. Щоголів прагнув до глибокого осмислення минулого, намагався зберегти національні традиції. Він переконливо відтворював життя народу, його долю в історичній перспективі, розкривав взаємини між соціальним життям та природним світом буття. Багато віршів поета стали народними піснями.

Народився у с.  Сонцівка (тепер с. Борисівка Харківської області) у сім’ї дяка. Початкову освіту здобув удома, згодом навчався у повітовому училищі та духовній семінарії, останню так і не закінчив. У 1877 році вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Після отримання вищої освіти Д. І. Яворницький залишився в університеті для підготовки до професорського звання. В цей час він розпочав активно опрацьовувати джерела, збирати і вивчати спеціальну літературу з історії козацтва. Перші публікації науковця з цієї теми викликали різке незадоволення у колег-істориків та представників влади. У зв’язку з цим його позбавили права викладати в університеті. У 1885 році Д. І. Яворницький переїхав до Санкт-Петербурга та продовжив свою наукову діяльність. У 1892 році його, як політично неблагонадійного, було заслано до Ташкенту. Але і в Середній Азії він не припинив своєї дослідницької роботи. У 1895 році після заслання вчений переїхав до Варшави.

У 1902 році Д. І. Яворницький захистив дисертацію у Казанському університеті. Того ж року переїхав до м. Катеринослав, де обійняв посаду директора Музею старожитностей Катеринославської губернії. У 1925–1929 роках — завідувач кафедри українознавства та історичної секції Академії наук України в Дніпропетровську. З 1924 року — член-кореспондент, а з 1929 року — академік Академії наук УРСР.

Д. І. Яворницький — один із найвідоміших дослідників історії Запорізької Січі. Він зробив вагомий внесок у становлення історичного краєзнавства. Був одним з перших в Україні організаторів музейної справи, зібрав багатий етнографічний та фольклорний матеріал, зокрема, ним було видано збірку «Малороссийские народные песни, собранные в 1878–1905 годах». Науковцю також належить першість у відкритті й дослідженні петриківського декоративного розпису, відомого в усьому світі.